— Що? — Злата різко обернулася, ніби не повірила, що почула правильно.
— Знімай, Злато. Шуба моя. Ти ще нічого не отримала й не маєш права поводитися так, наче все тут уже твоє.
— Та будь ласка! — Злата з удаваною байдужістю зірвала шубу з плечей і кинула її на ліжко, навіть не намагаючись скласти. Потім, ніби навмисне, заходилася відчиняти шухляди комода, перебираючи коробочки з прикрасами. — Ого, а це в нас що таке?
Вона витягла невеличкий футляр, оббитий темним оксамитом. Усередині лежав старовинний золотий кулон, обсипаний дрібними діамантами. Це була єдина коштовність, що лишилася Софії від покійної матері. Злата клацнула кришечкою, і в її очах спалахнув жадібний, майже хижий блиск.
— Яка краса… Камінці справжні? Слухай, а може, я його собі візьму? Ну чого ти одразу така скупа? Шкода, так? Ми ж тепер, можна сказати, одна родина. Андрій сказав, що ти все зрозумієш.
— Поклади назад, — голос Софії став глухішим і твердішим.
— Ой, не починай, — Злата вже застібала тоненький ланцюжок на шиї, милуючись собою в дзеркалі. — Скажеш Андрієві, що загубила. Або що я попросила. Він дозволить, ти ж його знаєш. Він мене любить більше за всіх.
Софія ступила до неї. У якусь мить Златі здалося, що зараз її вдарять, і вона навіть мимоволі відсахнулася. Але Софія лише простягнула руку й різким рухом зірвала кулон із її шиї. Тонкий ланцюжок тихо дзенькнув і порвався. Злата пронизливо скрикнула.
— Ти що виробляєш, ненормальна?! Я Андрію розповім, як ти зі мною поводишся!
— Розповідай, — спокійно відповіла Софія, міцно стискаючи кулон у долоні. — А тепер збирай свої речі й іди. Якщо раптом забула, нагадаю: у тебе тепер є власна квартира, куплена за мої гроші. От туди й прямуй.
— Та й піду! — заверещала Злата, хапаючи з ліжка шубу. — І речі свої заберу! Ти сама сказала, що я можу брати, що захочу!
— Бери. Носи, поки можеш. Поки виконавці не прийшли описувати майно.
Злата вже стояла в коридорі, коли до неї долетіла остання фраза. Вона на мить завмерла, але значення сказаного до кінця не вловила. Лише презирливо пирхнула й так грюкнула дверима, що з одвірка обсипалася стара штукатурка.
Софія залишилася посеред спальні з обірваним ланцюжком у руках. Кілька секунд вона мовчки дивилася на кулон, ніби намагалася вгамувати тремтіння всередині. Потім обережно поклала прикрасу назад у футляр, заховала коробочку до сейфа й повернулася до ноутбука. Обличчя її було спокійним, майже порожнім. Вона чекала десятої.
Тим часом в офісі будівельної компанії «АндБуд», що займала четвертий поверх сучасного бізнес-центру, робочий день набирав обертів. Менеджери обдзвонювали замовників, виконроб звітував про затримку матеріалів, секретарка розносила каву й намагалася не заважати керівництву. Андрій Волков сидів у просторому кабінеті з панорамними вікнами, дорогими меблями та шкіряними панелями на стінах і почувався людиною, яка остаточно перемогла.
Учорашній вечір, на його думку, склався бездоганно: сестра задоволена, дружина поставлена на місце, скандалу не сталося. Софія проковтнула образу, як робила це завжди. Андрій був певен: день-другий вона походить із кам’яним обличчям, а потім знову ввімкне свою бухгалтерську витримку й почне заробляти для нього гроші. Так уже бувало не раз. Інакше, як йому здавалося, бути не могло.
Він відкинувся на спинку крісла й набрав Злату.
— Ну що, сестричко, як обновка?
— Андрію, я твоїй ідіотці мало очі не видряпала! — у слухавці одразу вибухнув обурений голос. — Вона на мене кидатися надумала через якусь цяцьку. Ти їй поясни, щоб своє місце знала!
— Заспокойся, Злато, я все владнаю, — ліниво промовив він. — Увечері заїду й поговорю з нею. Вона відійде. Вона завжди відходить.
Поклавши телефон, Андрій задоволено потягнувся. Рівно о десятій у нього мала початися нарада з юристом щодо нового тендера. Та о дев’ятій п’ятдесят вісім у двері його кабінету постукали так, як не стукали ні підлеглі, ні кур’єри, ні партнери. Без очікування дозволу двері відчинилися.
До кабінету зайшли шестеро чоловіків у цивільному. Попереду стояв високий сивий чоловік у сірому пальті. Він мовчки розкрив посвідчення. Бюро економічної безпеки. За його спиною виднілися двоє кремезних спецпризначенців у масках.
— Волков Андрій Вікторович? — запитав сивий, хоча відповідь йому була відома наперед.
— Так, я. Що відбувається? — Андрій спробував надати голосу здивованої впевненості, проте десь під ребрами вже ворухнувся холодний слизький страх.
— Щодо діяльності вашої компанії проводяться слідчі дії у справі про ухилення від сплати податків в особливо великих розмірах. Ось ухвала на обшук і вилучення документів. Усі працівники залишаються на робочих місцях. Мобільні телефони вимкнути.
— Які ще податки?! — Андрій підскочив із крісла. — Ви при своєму розумі? Я негайно телефоную адвокату!
— Зателефонуєте, — незворушно відповів сивий. — Після завершення першочергових дій. Почнемо з вашого сейфа. Прошу відчинити добровільно. Якщо відмовитеся, відкриємо самі.
Андрій стояв посеред кабінету й дивився, як оперативники спокійно й методично перевертають його впорядкований світ. Вони висували шухляди, діставали папки, піднімали документи з полиць, розкривали серверну шафу, пакували договори, жорсткі диски й флешносії. У приймальні тихо схлипувала секретарка. Менеджери перезиралися між собою, але ніхто не насмілювався вимовити й слова.
Андрій гарячково намагався збагнути, хто його здав. Конкуренти? Ображений партнер? Хтось із постачальників, кому він не доплатив? Думка про Софію промайнула майже непомітно й одразу ж зникла. Він не вірив, що вона здатна на такий удар. Для нього вона була тихою сірою мишею, яка боялася навіть пискнути без дозволу.
— Де ваш головний бухгалтер? — поцікавився сивий, переглядаючи установчі документи, знайдені в сейфі.
— Вона… захворіла, — насилу видавив Андрій.
— Цікаво, — чоловік ледь помітно підняв брови. — А ми якраз отримали від неї заяву. Із докладним описом схем та доказами. Ви знали, що ваша дружина вела паралельний облік?
У цю секунду в голові Андрія ніби щось тріснуло. Він відкрив рота, збираючись відповісти, але з горла не вирвалося жодного звуку. Сивий коротко кивнув, немов побачив саме ту реакцію, на яку й очікував, і продовжив огляд.
Обшук тривав чотири години. Коли оперативники нарешті вийшли, забравши із собою три коробки документів і два сервери, Андрій опустився просто на підлогу посеред розгромленого кабінету й втупився в стіну. Телефон безперервно вібрував і дзвонив, але він не відповідав. Він знав, хто телефонує. Злата. І поки що не мав жодного уявлення, що їй сказати.
Минуло близько години, перш ніж він усе-таки набрав сестру. У його голосі змішалися лють, паніка й відчай.
— Злато, у нас серйозні проблеми. В офісі був обшук. Софія здала нас правоохоронцям.
— Що?! — у слухавці пролунав такий вереск, що Андрій мимоволі відсунув телефон від вуха. — Як це здала? Ти ж казав, що в тебе все під контролем!
— Було під контролем, доки вона мовчала! — зірвався він. — Вона знала кожну операцію, Злато. Кожну! Ти розумієш, що твій ФОП, через який ми проганяли частину готівки, теж випливе? У документах ти зазначена як отримувачка коштів. Це співучасть. Тобі може загрожувати той самий строк, що й мені.
— Який ще строк?! — Злата перейшла на крик. — Ти обіцяв, що я нічим не ризикую! Ти сказав: «Підпиши папери, отримаєш гроші — і все». Андрію, у мене маленька дитина!
— У мене тепер теж проблеми, Злато! — гаркнув він, уже не стримуючись. — Твою квартиру, найімовірніше, арештують. Її купили за гроші, отримані злочинним шляхом.