— Син сказав, що ти купила трикімнатну квартиру в центрі. У цій квартирі житиму тільки я! — безапеляційно заявила свекруха.
Олена вийшла з офісної будівлі й попрямувала до своєї машини. День видався виснажливим: три зустрічі з клієнтами, гори документів і телефонні дзвінки, які, здавалося, не мали кінця. Уже п’ять років вона працювала юристкою у великій компанії й давно навчилася витримувати такий шалений ритм.
З дитинства Олена звикла ставити перед собою мету й іти до неї без зайвих скарг. Ще під час навчання в університеті вона підробляла, аби не сидіти на шиї в батьків. Хоча Віктор Павлович і Людмила Іванівна, власники мережі магазинів будівельних матеріалів, могли забезпечити доньці цілком безтурботне життя, Олена прагнула всього досягати самотужки.
Три роки тому вона вийшла заміж за Максима — програміста, який працював в IT-компанії. Познайомилися вони на корпоративній вечірці спільних знайомих. Уже тоді Олену підкупили його спокійна усмішка й уміння слухати так, ніби в цілому світі не існувало нічого важливішого за співрозмовника. Лише згодом виявилося, що ця м’якість поширювалася на всіх без винятку, особливо на його матір, Галину Степанівну. Але на початку стосунків Олена цього ще не помічала.
Після весілля молоде подружжя винайняло двокімнатну квартиру на околиці міста. Житло було цілком пристойним, однак Олена мріяла про власний дім. Від перших місяців роботи вона почала відкладати гроші: щомісяця третину зарплати переказувала на окремий рахунок — на майбутній перший внесок. Максим теж заощаджував, але значно скромніше. Він пояснював це тим, що допомагає матері та молодшому братові Олексію.
За три роки Олена назбирала приблизно два мільйони гривень. У Максима ж вийшло лише п’ятсот тисяч. Дружина не дорікала йому цим, бо розуміла: у кожної людини свої обставини й пріоритети. Та коли розмова про купівлю квартири стала вже цілком реальною, Віктор Павлович несподівано запропонував допомогу.
— Оленко, ми з мамою порадилися й вирішили дати тобі три мільйони гривень на житло, — сказав батько під час недільного обіду. — Ти в нас одна донька, і ми хочемо, щоб ти жила гідно. У твоєму віці поневірятися по орендованих квартирах — не найкращий варіант.
Олена міцно обійняла батьків і навіть не намагалася приховати сліз вдячності. З такою сумою вже справді можна було шукати щось варте уваги.
Пошуки затягнулися майже на місяць. Вона переглянула десятки оголошень, об’їздила пів міста, доки нарешті не натрапила на ідеальний варіант: трикімнатна квартира в новобудові, просто в центрі, вісімдесят квадратних метрів, багато світла й дуже зручне планування. Коштувало житло дев’ять мільйонів гривень. Суму, якої бракувало, можна було взяти в іпотеку на прийнятних умовах.
— Максиме, тільки подивися, яка вона чудова! — Олена показувала чоловікові фотографії на телефоні. — Три кімнати, велика кухня-вітальня, два санвузли! Уявляєш, як там можна все облаштувати?
Максим мовчки кивнув і почав гортати знімки.
— Гарна, — нарешті промовив він. — Тільки… на кого її оформлюватимемо?
Олена на мить замовкла. Вона знала, що це питання рано чи пізно прозвучить, і вже не раз обдумувала відповідь.
— Максиме, я хочу оформити квартиру на себе. Розумієш, основну суму дали мої батьки. Це їхній подарунок мені особисто. Мені важливо, щоб юридично житло належало мені. Просто для впевненості.
Обличчя чоловіка помітно напружилося.
— Тобто я житиму у твоїй квартирі просто так? Наче стороння людина чи квартирант?
— Не кажи дурниць, — м’яко відповіла Олена. — Ти мій чоловік, і це буде наш дім. Просто в документах власницею буду я. Повір, так буде правильно.
Максим важко зітхнув і зрештою погодився, хоча за його виразом було видно: рішення йому не до душі. Та сварку він не почав — конфліктів він ніколи не любив.
