Усе оформили напрочуд швидко. Уже за два тижні Олена стояла посеред порожніх кімнат і стискала в долоні ключі від власної квартири. Вона переходила з одного приміщення до іншого, подумки розставляла меблі, уявляла, де стоятиме диван, яку плитку краще обрати для ванної, на якій стіні повісити велике дзеркало. Максим дивився на щасливу дружину з усмішкою й слухняно допомагав їй міряти стіни рулеткою.
— Треба зателефонувати моїм батькам і ще раз подякувати, — сказала Олена, присівши на підвіконня. — Якби не вони, ми б ще років десять відкладали гроші.
— Авжеж, — погодився Максим. — І мамі моїй теж треба сказати.
Він уже потягнувся до телефона.
Олена насторожено глянула на нього.
— А навіщо?
— Як це навіщо? Вона ж моя мама. Хочу поділитися радістю.
Олена відкрила рота, щоб заперечити, та в останню мить промовчала. Максим уже набирав номер.
— Привіт, мамо! У нас новина… Ми купили квартиру! Так, трикімнатну, у центрі, вісімдесят квадратів… Так, новобудова… Оформили на Олену, бо більшу частину грошей дали її батьки… Ні, мамо, я розумію… Просто так вирішили…
Олена стояла поруч і слухала уривки розмови, відчуваючи, як усередині наростає тривога. Галина Степанівна була людиною непростою. Вона любила втручатися в їхні справи, давати поради, яких ніхто не просив, а найгірше — щиро вважала, що син зобов’язаний їй завжди й у всьому. Олена намагалася тримати з нею певну відстань, але виходило це далеко не щоразу.
Коли Максим завершив розмову, він повернувся до дружини.
— Мама хоче подивитися квартиру. Я запросив її на наступний тиждень.
— Чудово, — сухо відповіла Олена, і в її голосі не було жодної радості.
Тиждень промайнув непомітно. Вони з Максимом замовили меблі, домовилися з майстрами про невеликий ремонт. У квартирі вже з’явився новенький холодильник, а біля вікна стояв маленький столик із двома стільцями. У п’ятницю ввечері Максим нагадав Олені, що в суботу приїде його мати.
— Тільки постарайся бути з нею привітнішою, — попросив він. — Я знаю, що ви не дуже ладнаєте, але вона все-таки моя мама.
— Я завжди поводжуся ввічливо, — одразу відказала Олена.
У суботу зранку пролунав дзвінок у двері. Олена відчинила — і на мить застигла. На порозі стояла Галина Степанівна з двома величезними сумками в руках, а біля її ніг лежала ще третя.
— Доброго дня, Оленочко, — натягнуто всміхнулася свекруха. — Допоможи, будь ласка, занести речі.
Олена машинально підхопила одну сумку й відступила вбік, пропускаючи її до квартири. Галина Степанівна зайшла, повільно обвела кімнату оцінювальним поглядом і невдоволено стиснула губи.
— Ну… загалом непогано. Хоча я б планування обрала інше. Але жити можна.
З ванної вийшов Максим, витираючи руки рушником.
— Привіт, мамо! Як доїхала?
— Добре, Максимчику. Я дещо привезла.
— Які ще речі? — запитала Олена, опускаючи сумку на підлогу.
Галина Степанівна випросталася, схрестила руки на грудях і вп’ялася в невістку твердим поглядом.
— Мій син сказав, що ти купила трикімнатну квартиру в центрі. Так от, у цій квартирі житиму я.
Олена кілька разів кліпнула, не одразу збагнувши, чи правильно почула.
— Перепрошую?
— Я переїжджаю сюди, — спокійно заявила свекруха. — Олексій через пів року одружується, тож моя квартира залишиться йому та його нареченій. А мені теж треба десь мешкати. Це житло мені якраз підходить: центр, три кімнати — ідеальний варіант.
Олена відчула, як кров ударила їй в обличчя, і ледве стримала гнів.
