— І навіть не думай здаватися, — додала Катерина. — Це твій дім і твої межі. Їх або поважають, або ні.
Після цієї розмови Олені стало трохи легше. Вона вимкнула телефон, поклала його на стіл і знову взялася до прибирання. До вечора квартира сяяла так, ніби чекала не сварок, а справжнього свята. Олена приготувала вечерю, акуратно розклала прибори, поставила тарілки й сіла чекати Сергія.
Він повернувся пізно. Зайшов до квартири, навіть не глянув у бік кухні, де все було накрито, мовчки пройшов повз і зачинився в кімнаті. Олена ще кілька хвилин стояла в коридорі, дивлячись на зачинені двері. Потім мовчки повернулася на кухню й повечеряла сама.
Наступного дня усе повторилося майже точнісінько. Тиша, холодна байдужість, демонстративно зачинені двері. Сергій удавав, ніби її не існує. Олена першою розмову не починала. Якщо він вирішив карати її мовчанням і так тиснути — хай пробує. Відступати вона не збиралася.
На третій вечір зателефонувала Галина Степанівна. Цього разу її голос звучав інакше — м’якше, майже лагідно.
— Оленочко, давай поговоримо спокійно. Без нервів і образ.
— Я спокійна, — рівно відповіла Олена.
— Розумієш, нам справді нікуди подітися. Моя сестра продає квартиру, вони вже з’їхали. Племінник із родиною зняв кімнату, але господарі їх виставили. Ми ж тільки хотіли разом зустріти Новий рік.
— Я розумію, що ситуація непроста, Галино Степанівно. Але шестеро людей у двокімнатній квартирі — це занадто.
— А якщо не всі? — обережно запропонувала свекруха. — Наприклад, сестра з дітьми поїде в готель, а я приїду сама. Так можна?
Олена замислилася. Одна свекруха — це ще можна витримати. Принаймні не цілий натовп чужих людей у її домі.
— На скільки днів?
— Ну… днів на три-чотири. З тридцять першого до третього.
— Добре, — після паузи погодилася Олена. — Але тільки ви.
— Дякую тобі, моя хороша! — голос Галини Степанівни одразу зазвучав радісніше. — Я знала, що ти добра дівчина.
Олена завершила виклик і притулилася спиною до стіни. Усередині неприємно кольнуло: щось підказувало, що вона щойно зробила помилку. Та слово вже було сказане.
Сергій прийшов ближче до півночі. Зайшов на кухню, відчинив холодильник, дістав пляшку води. Олена сиділа за столом із книжкою, але майже не читала.
— Твоя мама дзвонила, — сказала вона, не підводячи очей.
— Знаю, — буркнув Сергій. — Дякую, що погодилася.
— Я погодилася прийняти тільки твою маму. На три дні.
— Угу, — коротко кинув він і зник у кімнаті.
На цьому розмова скінчилася. Але вже наступного дня, коли Олена повернулася з роботи, Сергій чекав її просто в передпокої. Обличчя в нього було напружене, руки схрещені на грудях.
— Мама сказала, що приїдуть усі, — різко промовив він. — Не вона одна.
Олена повільно зняла пальто й повісила його на гачок.
— Я дала згоду лише на твою матір.
— І що тепер? — Сергій підвищив голос. — Сестру з родиною на вулиці залишимо? Дітей теж?
— Твої родичі можуть зупинитися в готелі. Я вже пропонувала цей варіант.
Сергій зробив крок уперед і перегородив їй дорогу.
— Досить! Збирай речі! Мама з усіма приїде сюди до Нового року, а ти тут нікому не потрібна!
Олена не закричала у відповідь. Не стала сперечатися. Вона просто подивилася на чоловіка спокійно, ніби бачила перед собою зовсім чужу людину.
— Якщо вони так хочуть жити тут, будь ласка, — тихо сказала вона. — Але ти поїдеш разом із ними.
Сергій розгублено кліпнув.
— Що?
Олена обійшла його й попрямувала до спальні. Відчинила шафу, дістала валізу і поставила її на ліжко. Потім почала складати Сергієві речі: сорочки, штани, шкарпетки. Кожну річ вона рівно згортала, не поспішаючи, майже акуратно до дрібниць.
— Ти що робиш? — Сергій зупинився в дверях.
— Складаю твої речі.
— Це жарт такий?
— Ні.
Олена застібнула блискавку на валізі, винесла її в коридор і поставила біля вхідних дверей. Сергій перевів погляд із валізи на дружину й нервово засміявся.
— Ти серйозно? Через якісь кілька днів?
— Через те, що ти вирішуєш за мене. У моїй квартирі.
— У моїй квартирі теж! — вибухнув він. — Я тут живу!
Олена взяла з вішалки його куртку й простягнула йому.
— От і проведеш свята зі своїми. Тепер ви одна команда.
Сергій куртку не взяв. Навпаки, відступив на крок і випростався.
— Ти не маєш права мене виганяти!
— Маю. Квартира належить мені. Вона оформлена на моє ім’я.
— Ми чоловік і дружина!
— Були, — спокійно поправила Олена.
Він завмер. А потім заговорив швидко, дедалі голосніше. Про родинні традиції, про повагу до старших, про те, що його мати все життя працювала й заслужила на відпочинок. Слова сипалися одне за одним, але Олена слухала мовчки. У її погляді не було ні злості, ні сумніву. Лише тиха, тверда рішучість.
— Можеш їхати до них хоч зараз, — перебила вона нарешті. — Тільки ключ поверни.
Олена простягнула руку долонею догори. Сергій подивився на її пальці, потім — їй в обличчя. Він ніби шукав ознаку того, що це блеф, жарт або хвилинний порив. Але нічого такого не побачив.
— Ти ще пошкодуєш, — прошипів він.
— Можливо. Ключ.
Сергій рвучко зірвав зв’язку з гачка й кинув її на підлогу. Ключі дзвінко вдарилися об плитку й розлетілися вбік. Він схопив валізу, смикнув двері й вилетів із квартири. Гучний удар дверей прокотився луною по під’їзду.
Олена нахилилася, зібрала ключі з підлоги й поклала їх на комод. Потім повільно вийшла на кухню.
