Вона заварила собі чай, поставила чашку на підвіконня й сіла біля вікна. Надворі було порожньо: ліхтарі кидали жовтувате світло на безлюдні доріжки, а вітер розгойдував голі гілки дерев.
Приблизно за годину задзвонив телефон. На екрані висвітилося ім’я Галини Степанівни. Олена не відповіла. Майже одразу після цього набрав Сергій. Вона мовчки скинула виклик. Потім посипалися повідомлення одне за одним:
«Ти збожеволіла?»
«Моя мама в шоці!»
«Негайно відчини двері!»
«Завтра приїду, поговоримо нормально!»
Олена вимкнула звук, поклала телефон у шухляду письмового столу й більше до нього не торкалася.
Уранці вона знайшла номер служби із заміни замків і зробила виклик. Майстер приїхав менш ніж за дві години. Молодий хлопець із ящиком інструментів працював швидко, без зайвих запитань і цікавості. За сорок хвилин у дверях уже стояв новий замок — блискучий, міцний, надійний. Майстер простягнув їй два ключі, узяв оплату й пішов.
Олена замкнула двері вже новим ключем, кілька секунд постояла в коридорі, ніби прислухаючись до тиші, а тоді повернулася до кімнати. З шафи вона дістала коробку з ялинковими прикрасами. Її батьки щороку разом оздоблювали ялинку, і вона зберегла все: скляні кульки, блискучі гірлянди, маленькі фігурки оленів.
До вечора у квартирі вже стояла невелика ялинка. Жива, пахуча, з густим ароматом хвої, що одразу наповнив кімнату. Олена повісила прикраси, розправила гірлянду й увімкнула вогники. У напівтемряві вони засяяли різними кольорами, м’яко відбиваючись у склі кульок.
Наступного дня їй зателефонувала сусідка. Тетяна Іванівна, жінка років шістдесяти, мешкала поверхом нижче.
— Оленочко, у тебе все добре?
— Так, дякую. А що сталося?
— Учора ввечері бачила твого чоловіка біля під’їзду. Він був із якоюсь жінкою. Стояли, про щось говорили. Потім намагалися зайти, але домофон їх не пропустив.
— То була моя свекруха, — спокійно відповіла Олена. — Не хвилюйтеся, усе гаразд.
Після короткої паузи сусідка тихіше додала:
— Якщо раптом потрібна буде допомога… я поруч.
— Дякую вам, Тетяно Іванівно.
Олена поклала слухавку й повернулася до прибирання. Квартира поволі ставала такою, як раніше. Такою, якою її залишили батьки: затишною, рідною, без чужих речей, без нав’язаних порядків і постійної напруги. Лише знайомі предмети, тиша й спокій.
Тридцять першого грудня Олена прокинулася пізно. За вікном ішов сніг — великі пухкі пластівці повільно опускалися на землю. Місто жило передсвятковим клопотом: на будинках мерехтіли гірлянди, у вікнах виднілися прикрашені ялинки, біля магазинів метушилися люди.
Вона приготувала сніданок, налила кави й сіла за стіл. Телефон мовчав уже другий день. Жодного дзвінка, жодного повідомлення. Можливо, Сергій нарешті зрозумів, що повертатися сюди йому нікуди.
Увечері Олена накрила стіл. Нічого особливого: салат, запечена курка, фрукти. Увімкнула телевізор, слухала святкові передачі радше фоном, ніж дивилася. Коли годинник пробив північ, вона підійшла до вікна з келихом вина.
Надворі спалахували вогні. Десь тріщали феєрверки, лунали сміх і музика. Олена підняла келих і легенько торкнулася ним скла, де відбивалося її обличчя.
— З Новим роком, — тихо прошепотіла вона.
У квартирі було спокійно. Без галасу, чужих голосів, претензій і наказів. Лише тиша. Справжня, майже забута. Олена вмостилася в кріслі, накинула на плечі плед і заплющила очі.
Вперше за довгий час усе було саме так, як потрібно їй.
Січень приніс морози й заметілі. Олена повернулася на роботу й швидко втягнулася у звичний ритм. Колеги питали, як минули свята, а вона коротко відповідала: добре, тихо.
Сергій подзвонив лише в середині січня. Його голос звучав втомлено.
— Олено… нам треба поговорити.
— Про що?
— Про нас. Може, зустрінемося?
— Навіщо?
На тому кінці дроту запала тиша.
— Я зрозумів, що був неправий. Мама… вона перегнула. Давай спробуємо спочатку?
Олена перевела погляд у вікно. Землю вкривав товстий шар снігу, а гілки дерев прогиналися під його вагою.
— Сергію, ми нічого не починатимемо заново. Ти зробив свій вибір. Тепер живи з ним.
— Олено…
— Наступного тижня я подам заяву на розлучення. Спільного майна в нас немає, ділити нічого. Усе оформлять швидко.
— Ти серйозно?
— Цілком.
Сергій, здається, хотів ще щось сказати, але Олена завершила виклик. Розмова була закінчена.
За місяць їх офіційно розлучили. Сергій прийшов до відділу реєстрації з похмурим обличчям, мовчки підписав документи й пішов, навіть не попрощавшись. Олена забрала рішення про розірвання шлюбу, поклала його в теку й поїхала додому.
Квартира зустріла її тишею. Теплою, знайомою, своєю. Олена зняла пальто й пройшла на кухню. Заварила чай, дістала невелике тістечко, сіла біля вікна й подивилася у двір. Там, де восени лежало жовте листя, тепер білів сніг. Діти з’їжджали з гірки, сміялися й падали в пухкі кучугури.
Життя тривало. Спокійне, рівне, без чужих вимог і тиску. Олена зробила ковток чаю й усміхнулася.
Вперше за дуже довгий час.
