У квартирі були тимчасово зареєстровані двоє: Андрій і Соломія. Термін — п’ять років. Підстава — договір безоплатного користування житловим приміщенням. А в графі «Власник» стояв кострубатий підпис, який мав удавати мій.
Я відкинулася на спинку стільця й раптом відчула, як холонуть кінчики пальців. Мені, юристці з нерухомості, не знадобилося багато часу, щоб скласти в голові всю їхню схему. Соломія вагітна. Щойно народиться дитина, її автоматично зареєструють за місцем перебування матері. Без моєї згоди, без мого підпису, без жодного «можна». А виписати немовля «в нікуди» ні суд, ні органи опіки так просто не дозволять. Роки судової тяганини, нескінченні засідання, запити, довідки. Я загрузну в цьому болоті, можливо, аж до повноліття дитини, поки Андрій спокійно розпиватиме пиво на моїй кухні.
Я перевела погляд на порожню ключницю біля дверей. Дублікат Соломія поцупила ще місяць тому, коли завітала нібито «просто на чай».
У грудях ворухнулася давня, випалена до попелу образа. Мені було вісімнадцять, коли батьки нишком продали дерев’яний будинок моєї покійної бабусі під Полтавою. Єдине місце, де я колись почувалася по-справжньому щасливою. Усі гроші пішли на показне весілля Соломії в заміському клубі — з лімузином, гучною музикою й натовпом гостей. Той шлюб розсипався вже за пів року, а мій дім дитинства зник назавжди. Батьки тоді тільки безпорадно знизували плечима: «Соломійці потрібніше, вона ж у нас така слабенька».
Тоді я лишилася фактично без опори. Але тепер мені тридцять три. І за моїми плечима — сотні виграних справ.
Я закрила ноутбук і повільно, глибоко вдихнула.
Вони гадали, що я побіжу до суду ридати й оскаржувати цей папірець? Ні. Цивільний процес — довга історія. Я зайду з іншого боку. З таких козирів, після яких їхнє життя трісне назавжди.
Уранці я вийшла з квартири майже беззвучно.
Соломія солодко спала на моєму дивані, а Андрій хропів на кухні, притуливши неголену щоку до липкого столу поруч із порожньою бляшанкою з-під пива. Нехай вважають, що вже перемогли. Мені треба було лише виграти час.
Спершу я поїхала до знайомого експерта. П’ять тисяч гривень за терміновість — і вже надвечір на моєму столі лежав офіційний висновок досудової почеркознавчої експертизи. Синя печатка підтверджувала: підпис у договорі користування зробила не я. Його вивела чужа рука. Судячи з сильного, нерівного натиску — чоловіча.
Того ж дня я відвезла заяву до чергової частини поліції. Підроблення документів. Фіктивна реєстрація. Лейтенант узяв мої папери й почав переглядати їх із таким виглядом, ніби перед ним була чергова дрібна сімейна сварка.