Вона виклала перед Андрієм постанову.
— Тимчасову реєстрацію скасовано, оскільки встановлено факт подання підроблених документів, — рівним службовим тоном повідомила працівниця міграційної служби. — Експертиза підтвердила: підпис власниці було сфальсифіковано.
Обличчя Андрія стало попелястим.
— І це ще не все, — представниця департаменту розгорнула теку й дістала кілька аркушів. — Громадянине Андрію Олеговичу, щодо вас відкрито кримінальне провадження за фактом шахрайства під час отримання соціальних виплат. Для нарахування державної субсидії ви надали фіктивний договір.
— Маріє! — Соломія раптом пронизливо скрикнула, схопилася за живіт і почала осідати просто на підлогу. — Маріє, благаю тебе! Андрія ж посадять! Ми ж рідні люди! Як ти можеш так зі мною? У мене дитина скоро народиться!
Я дивилася на її показові сльози без жодного жалю.
— Коли мені було вісімнадцять, ви за моєю спиною продали бабусин дім, — промовила я, не відводячи погляду. — А тепер вирішили забрати ще й мою квартиру. Збирайте валізи й забирайтеся з мого житла.
Щоб не опинитися за ґратами, Андрію довелося повністю визнати провину й погодитися на угоду зі слідством. Суд призначив йому чималий штраф і зобов’язав повернути державі всі кошти, які були нараховані незаконно. Власних заощаджень у нього не виявилося. Тому, аби розрахуватися з боргами та оплатити адвоката, Андрій майже за безцінь продав свою частку в батьківській квартирі.
Тепер вони із Соломією та новонародженим сином туляться в крихітній кутовій квартирці його матері на самій околиці міста. Грошей їм постійно бракує. Андрій працює звичайним вантажником на будівельному ринку, а вечорами заливає образу дешевим алкоголем. Соломія щодня свариться зі свекрухою через немитий посуд, брудну підлогу й безкінечні побутові дрібниці. Сусіди вже звикли викликати поліцію через їхні дикі крики та каструлі, що час від часу летять кухнею.
Я знаю про це, бо мама інколи телефонує мені й ридає в слухавку. Каже, що я жорстока. Кричить, ніби саме я зламала життя сестрі й залишила племінника без даху над головою.
Я мовчки натискаю кнопку завершення виклику.
У вікна моєї квартири ллється м’яке світло, фарбуючи стіни теплим золотом. На пухнастому килимі біля моїх ніг розлігся лабрадор Річ. Він ліниво посопує, сховавши вологий ніс між лапами.
Я відстояла свій дім. Ні в кого нічого не відбирала, на чужому не наживалася, але й своє віддавати не збираюся. Моя совість спокійна.