— І ось так ви мені віддячуєте!
Оксана втомлено видихнула, ніби з неї разом із повітрям вийшли останні сили.
— Будь ласка, ідіть додому. Вам треба заспокоїтися й відпочити.
— Додому? — Світлана Ігорівна різко підвелася зі стільця. — А де, по-твоєму, мій дім? У сина, якого покинула власна дружина? У тій тісній комірчині?
— Це тимчасово, — рівно відповіла Оксана. — Коли ми з Максимом розберемося з нашими стосунками, усе стане на свої місця.
— А якщо не розберетеся? — свекруха примружилася. — Якщо розлучитеся?
— Тоді кожен житиме своїм життям.
— І квартира залишиться тобі? А мій син має піти ні з чим?
Ось воно. Справжня причина її появи нарешті вилізла назовні.
— Ця квартира від початку належить мені, — нагадала Оксана. — Її залишив мені дідусь.
— Якби ти справді любила Максима, давно переписала б на нього половину! — різко кинула Світлана Ігорівна. — У нормальних родинах усе спільне!
— У нормальних родинах поважають особисті межі одне одного.
— Які ще межі? — вибухнула свекруха. — Понавигадували дурниць! Колись усі жили разом і ніхто ніяких меж не малював!
— І невістки мовчки терпіли, — тихо додала Оксана.
— Ніхто не терпів! — відрубала Світлана Ігорівна. — Просто кожна знала своє місце й шанувала старших!
На цьому розмова вичерпалася. Свекруха вилетіла з квартири, голосно грюкнувши дверима. Оксана залишилася сама серед тиші дідусевого помешкання.
Увечері подзвонив Максим.
— Оксано, мама сказала, що ти її вигнала.
— Я попросила її піти, — спокійно уточнила вона. — Це різні речі.
— Вона хотіла допомогти!
— Я не просила про допомогу.
— Господи, Оксано! — у голосі чоловіка бриніло роздратування. — Що з тобою сталося? Моя мати старається для нас, а ти її відштовхуєш!
— Максиме, твоя мама старається передусім для себе. Вона хоче керувати нашим життям.
— Неправда!
— Правда. І ти це чудово розумієш, просто не хочеш визнавати.
— Знаєш що? — зірвався він. — Сиди там сама, скільки заманеться! А коли нарешті отямишся, я ще подумаю, чи приймати тебе назад!
Оксана мовчки завершила дзвінок. Його погрози більше не викликали в ній страху.
Минув тиждень. Вона поступово облаштувалася у дідусевій квартирі, знайшла майстрів для дрібного ремонту. Життя повільно поверталося в нормальне русло.
У п’ятницю ввечері тишу розрізав наполегливий дзвінок у двері. Оксана глянула у вічко й побачила на сходовому майданчику Максима та його матір. У руці чоловік тримав спортивну сумку.
— Чого вам треба? — запитала вона, не відчиняючи.
— Відкрий, нам треба поговорити! — гукнув Максим.
— Говоріть так.
— Оксано, не вигадуй! Я привіз наші речі. Ми переїжджаємо.
Вона на мить завмерла, дивлячись на двері.
— Хто це “ми”?
— Я з мамою. Ти ж хотіла, щоб ми були разом!
— Я хотіла з’ясувати, що відбувається між нами. А не влаштовувати тут спільне проживання за твоїми правилами.
— Оксано, відчини, — озвалася Світлана Ігорівна вже м’якше. — Сусіди ж дивляться.
— Нехай дивляться. Ідіть звідси.
— Це і моя квартира теж! — заревів Максим. — Ми чоловік і дружина! Я маю право тут жити!
— Не маєш. Квартира оформлена на мене.
— Я викличу поліцію! — пригрозив він.
— Викликай, — холодно відповіла Оксана.
За дверима почулося приглушене шепотіння. Потім Світлана Ігорівна заговорила знову, уже лагіднішим тоном:
— Оксано, люба, ну не поводься як дитина. Відчини, вип’ємо чаю, спокійно все обговоримо.
— Ми вже все обговорили. Повертайтеся додому.
— Оксано, я востаннє нормально прошу! — закричав Максим. — Відчиняй, бо я виб’ю двері!
— Спробуй. Я викличу поліцію, і ніч ти проведеш у відділку.
Знову шепіт. Потім пролунали кроки, що віддалялися. Оксана почекала кілька хвилин і обережно зазирнула у вічко. На сходовому майданчику вже нікого не було.
Наступного дня вона пішла до адвоката. Сивий чоловік із пронизливим поглядом уважно вислухав її історію, не перебиваючи.
— Ваш чоловік не має жодних прав на цю квартиру, — твердо сказав він. — Це ваше особисте майно, успадковане ще до шлюбу.