і навіть уже встигла розписати, яка кімната дістанеться саме їй.
— А що тут такого? — Максим лише знизав плечима. — Квартира простора, місця вистачить усім.
— Максиме, це моя особиста спадщина. Дідусь залишив її мені, а не всій нашій родині.
— Знову ти за своє! — роздратовано кинув чоловік. — Яка різниця, на кого оформлено? Ми ж не чужі люди!
— Річ не в цьому, — Оксана намагалася говорити рівно. — Я хочу сама вирішити, що робити з цією квартирою. Можливо, я здала б її й мала додатковий дохід. А може, продала б і вклала гроші в щось корисне.
— Продала б? — обличчя Максима налилося червоним. — Ти хочеш продати трикімнатну квартиру в центрі? Ти при своєму розумі?
— Це моє рішення!
— Ні, наше! — голос чоловіка різко підскочив. — Ми сім’я! І мама має рацію: ти поводишся як егоїстка!
Оксана повільно поклала на стіл ніж, яким саме різала овочі, і повернулася до чоловіка.
— Знаєш що? Якщо я така страшна егоїстка, то, мабуть, мені справді краще переїхати в дідусеву квартиру самій.
— Що за дурниці ти мелеш? — Максим витріщився на неї.
— Ніякі не дурниці. Поживу там тиждень-другий. Наведу лад, перегляну дідусеві речі. А заодно ми з тобою трохи відпочинемо одне від одного.
Максим не відповів. Різко розвернувся й пішов до кімнати. Двері за ним гучно грюкнули. З іншого боку квартири знову почулося жалісливе голосіння Світлани Ігорівни.
Уранці наступного дня Оксана склала в сумку найнеобхідніше й поїхала. Дідусева квартира зустріла її тишею, запахом старих книжок і легким присмаком минулого. Вона повільно пройшла кімнатами, згадуючи, як у дитинстві приходила сюди в гості.
Перші кілька днів минули за прибиранням і розбиранням речей. Оксані несподівано сподобалися самотність і спокій. Ніхто не питав, що сьогодні буде на вечерю. Ніхто не кривився через її сукню чи зачіску. Ніхто з самого ранку не вмикав телевізор на повну гучність.
На четвертий день задзвонив дзвінок. Відчинивши двері, Оксана побачила на порозі Світлану Ігорівну з великою дорожньою сумкою.
— Оксано, люба! — сяяла свекруха так, ніби прийшла на свято. — Як ти тут сама? Напевно, їсти нічого, порядку теж нема!
Не чекаючи запрошення, вона впевнено переступила поріг.
— Ой, який жах! — сплеснула руками, озирнувшись у передпокої. — Ці шпалери треба негайно міняти! І лінолеум також! Усе старе, затерте, занедбане!
— А мені подобається, — сухо сказала Оксана. — Це пам’ять про дідуся.
— Пам’ять пам’яттю, — поважно кивнула свекруха, — але жити треба в нормальних умовах! Нічого, я допоможу. Зараз зварю обід, а потім складемо план ремонту.
— Дякую, не треба, — твердо відповіла невістка. — Я впораюся сама.
— Та годі тобі! Яка невістка відмовляється від допомоги свекрухи? Ми ж родина!
Слово «родина» вже саме по собі почало викликати в Оксани внутрішнє здригання.
— Світлано Ігорівно, я приїхала сюди саме для того, щоб побути наодинці. Мені потрібно розібратися зі своїми думками й почуттями.
— І що тут розбирати? — щиро здивувалася свекруха. — Усе й так зрозуміло! Ти образилася на Максима й вирішила його провчити. Досить уже цих вистав! Мій синочок страждає!
«Синочкові» було тридцять два, але для Світлани Ігорівни він, здається, назавжди залишався маленьким хлопчиком.
— Я не образилася, — терпляче пояснила Оксана. — Просто хочу зрозуміти, чи готова й далі жити так, як жила останні роки.
— Це як розуміти? — свекруха примружилася.
— Коли кожне моє рішення ставлять під сумнів. Коли я навіть власною спадщиною не можу розпорядитися. Коли мене називають егоїсткою лише за те, що я хочу мати свій простір.
Світлана Ігорівна опустилася на стілець у передпокої й театрально схопилася за серце.
— Ой, мені зле! Ліки! Води!
Оксана принесла склянку. Свекруха зробила кілька ковтків і подивилася на неї з докором.
— До чого ми дожили! Доводиш літню людину до такого стану!
— Світлано Ігорівно, вам п’ятдесят вісім. Яка ж ви літня людина?
— А що, хворіти можна тільки після вісімдесяти? — обурилася свекруха. — У мене тиск! Суглоби болять! Усе життя я на вас покладалася!