Вона дивовижно швидко дізнавалася про чужі секрети й майже ніколи не помилялася в тому, кому можна вірити, а кому — ні. До Марії Оксана ставилася по-людськи тепло: колись і сама пройшла через зраду, тому чужий біль розпізнавала без зайвих пояснень.
— Оксано, привіт. Можеш хвилинку? — Марія намагалася говорити рівно. — У вас там, здається, з’явилася нова юристка, Світлана. Ти випадково не знаєш, чим саме вона займається? Я хотіла Антонові зробити приємність, може, щось із дачею красиво оформити, от і розпитую наперед.
У слухавці запала коротка, але важка пауза.
— Маріє, ти зараз серйозно питаєш чи вдаєш, що нічого не розумієш? — голос Оксани одразу став глухішим. — Та Світлана — ще та гадюка. У нас вона ніби консультанткою оформлена, а насправді з твоїм Антоном крутить роман. Я була певна, що ти знаєш. Вони вже з місяць разом. І так, вона щось готує по нерухомості. Я випадково чула уривки: говорили про дачу, про якусь сміховинну оцінку, про переоформлення на якусь Ганну. Дуже каламутна історія, Маріє. Будь обережна.
Марія на мить перестала дихати. Вона стисло подякувала Оксані й завершила розмову. Тепер розрізнені підозри склалися в чітку картину. Її збиралися викинути з життя, позбавити дачі, грошей, гідності — залишити приниженою й розтоптаною. Для цього Антон притягнув коханку-юристку. А Тетяна Михайлівна не просто знала — вона прикривала сина й, схоже, благословляла все це неподобство.
Ну що ж. Якщо вони хочуть війни — буде війна.
У день поїздки на дачу Марія зустріла ранок із непроникним обличчям і продуманим до дрібниць планом. Насамперед треба було приспати пильність супротивника. Вона підвелася ще о п’ятій. Зварила Антонові каву в турці, підсмажила яєчню з помідорами, нарізала свіжий хліб. Для свекрухи заварила трав’яний збір у тонкому порцеляновому чайнику, який напередодні спеціально купила, і подала майже з покірним нахилом голови.
— Тетяно Михайлівно, я подумала над вашими словами, — м’яко сказала вона. — Ось, скуштуйте. Заходила в аптеку, фармацевт порадила саме цей збір. Каже, добре заспокоює і водночас додає сил.
Свекруха аж розгубилася. Вона, очевидно, чекала звичного мовчазного опору або похмурої образи, але ніяк не такої догідливості. Підозріло піднесла чашку до носа й принюхалася.
— І що це раптом із тобою сталося? — примружилася вона.
— Просто хочу, щоб у родині нарешті був спокій, — Марія опустила очі. — Я зрозуміла, що не завжди була доброю дружиною. Хочу змінитися.
Антон саме зайшов на кухню з мокрим волоссям і зупинився, здивовано глянувши на неї.
— Он як. Може, й справді людина взялася за розум, — пирхнув він.
— Авжеж, узялася, — спокійно підтвердила Марія й підсунула йому тарілку. — Їж, поки гаряче. Я ще постелила чисті простирадла, а в машину поклала плед, щоб тобі було зручніше. Минулого разу ти казав, що сидіння надто тверде.
Антон перезирнувся з матір’ю. У його погляді промайнуло полегшення. Він вирішив, що дружина зламалася, змирилася зі своєю «провиною» й тепер стане тихою та слухняною. Тетяна Михайлівна також помітно розслабилася і навіть дозволила собі поблажливу усмішку.
— От бачиш, давно б так. Може, ще й налагодиться все.
Марія вдячно всміхнулася, а подумки поставила галочку: повірили. Вистава спрацювала. Тепер залишалося здобути докази, від яких вони вже не відмахнуться.
Усю дорогу свекруха просторікувала про те, що дача потребує господарських рук, що паркан перекосився, а альтанку давно час освіжити фарбою. Антон час від часу підтакував і кидав на Марію погляди, ніби перевіряв, чи не зникла її покірність. Вона сиділа позаду, дивилася крізь скло на дорогу й мовчала. У голові знову й знову прокручувала майбутню розмову із сусідом.
Вона пам’ятала: на сусідній ділянці жив Дмитро Сергійович, колишній слідчий. Рік тому він пригощав її яблуками й мимохідь згадав, що віддав роботі в правоохоронних органах тридцять років. Якщо хтось і міг підказати, як діяти розумно, то саме він.
Коли автомобіль зупинився біля дачного будиночка, Марія вийшла першою. Поки Антон із матір’ю заходилися витягати речі з багажника, вона сказала, що хоче трохи розім’яти ноги, і попрямувала до сусідського паркану. Дмитро Сергійович саме підв’язував кущ смородини.
— Добридень! — гукнула Марія. — Я вам до чаю дещо привезла.
Старий випростався, поправив окуляри й усміхнувся.
— Маріє, сусідко! Давненько не бачилися. Як ви там живете?
Вона підійшла ближче й відповіла вже тихіше:
— Якщо чесно, не дуже. Дмитре Сергійовичу, можна попросити у вас поради? У мене справжня біда.