— ти, здається, так нічого й не зрозумів.
— Чого саме я не зрозумів? — Дмитро опустився поруч із нею на лавку в передпокої. — Поясни мені нормально.
Оксана уважно подивилася на нього. Посивілі скроні, втомлений погляд, дрібні зморшки біля очей. Рідне обличчя. Таке знайоме. Таке дороге.
— Дмитре, — тихо запитала вона, — ти мене любиш?
— Звісно, люблю! Що це за запитання?
— Тоді чому ти мовчав, коли твоя мати мене принижувала?
— Я ж казав… не варто було відповідати їй так різко…
— Дмитре, це ти зараз сказав. А вчора ти промовчав. І не тільки вчора. Ти мовчиш уже тридцять п’ять років.
Він провів долонею по чолу, ніби намагався стерти з нього важкі думки.
— Оксано, вона ж моя мама. Як я можу грубо з нею розмовляти?
— А зі мною можна?
— До чого тут це?
— До того, Дмитре, що я теж жива людина! У мене також є серце, почуття, гідність!
Він не відповів. Лише опустив очі й почав розглядати підлогу.
— Знаєш, — Оксана говорила вже спокійніше, але в кожному слові відчувалася втома, — в одному Людмила Павлівна має рацію. Я справді змінилася.
— У чому?
— Раніше я боялася. Боялася образити тебе. Боялася сказати зайве твоїй мамі. Думала: потерплю, промовчу, колись вона мене прийме.
— Та вона давно тебе прийняла.
— Прийняла? — Оксана гірко всміхнулася. — Так, як приймають прислугу. Щоб мовчала, кивала й виконувала все, що їй наказують.
— Оксано, ти перебільшуєш…
— Ні, не перебільшую, — вона знову сіла й узяла його за руку. — Дмитре, послухай мене. Тільки уважно.
Він мовчки кивнув.
— Я втомилася завжди бути винною. Втомилася виправдовуватися за кожне слово. Втомилася жити в домі, де мою думку не чують і мене саму не поважають.
— Я тебе поважаю.
— Тоді чому жодного разу не став на мій бік? Чому за тридцять п’ять років ти так і не сказав матері: досить?
Дмитро довго сидів нерухомо. Потім важко зітхнув.
— Не знаю… Мабуть, я просто звик.
— Саме так. Ти звик. А я — відвикла терпіти.
— І що тепер? — він глянув на валізу. — Ти справді підеш?
— Не знаю, — чесно відповіла Оксана. — Це залежить від тебе.
— Від мене?
— Дмитре, я не хочу руйнувати сім’ю. Але жити так, як раніше, більше не зможу.
— А як ти хочеш?
— Хочу, щоб ти був моїм чоловіком, а не маленьким сином своєї мами. Хочу, щоб із моєю думкою рахувалися. І щоб Людмила Павлівна не керувала нашим домом, наче це її власне царство.
— Вона не керує…
— Керує. І ти це прекрасно знаєш.
Дмитро підвівся й почав нервово ходити передпокоєм.
— Оксано, як я їй це поясню? Вона ж усе життя так звикла…
— Це вже її справа. Звикла — значить, зможе й відвикнути.
— Легко сказати…
Оксана підійшла до нього ближче.
— Дмитре, тобі треба визначитися. Або нашим життям і далі керує твоя мати, або ми самі нарешті починаємо жити як подружжя. Іншого варіанту немає.
Він мовчав довго. Дуже довго. А потім раптом притягнув її до себе й обійняв.
— Добре. Спробуємо.
— Що саме спробуємо?
— Жити інакше. Без маминих вказівок на кожному кроці.
— А якщо вона образиться?
— Ну… образиться. Потім відійде. Куди вона подінеться?
Оксана вперше за весь день усміхнулася.
— То я можу прибрати валізу?
— Можеш.
Вона віднесла валізу назад до спальні й почала складати речі в шафу. Дмитро стояв у дверях і мовчки спостерігав за нею.
— Оксано?
— Що?
— А вчорашній борщ справді був нормальний?
— Не просто нормальний. Дуже смачний.
— Я так і думав, — усміхнувся Дмитро. — Це мамі здалося.
Увечері зателефонувала Людмила Павлівна. Розмова тривала довго, голос у слухавці був схвильований і різкий. Оксана чула тільки відповіді чоловіка.
— Ні, мамо, ми не сваримося… Так, усе гаразд… Ні, ніхто не хоче тебе викреслити з нашого життя… Просто треба домовитися… Про що? Про те, щоб говорити одне з одним по-людськи…
Поклавши слухавку, Дмитро повернувся до Оксани.
— Завтра прийде. Хоче поговорити.
— Нехай приходить, — спокійно сказала вона. — Тільки тепер розмова буде іншою.
— Іншою?
— Так. На рівних. Я вже не дівчинка, яку треба виховувати.
Дмитро повільно кивнув.
— Розумію.
І Оксана раптом відчула: щось справді зрушило з місця. Можливо, не одразу все стане ідеальним. Можливо, попереду ще будуть неприємні розмови й образи. Але зміна вже відбулася.
Уперше за багато років їй здалося, що її дім знову став місцем, де можна дихати вільно.
