— Зроби хоч щось, — ледь чутно прошепотіла вона.
Андрій підвівся з-за столу.
— Вийду на хвилину, перекурю.
Олену він знайшов у вбиральні. Вона стояла, вчепившись пальцями в край раковини, і плакала так тихо, ніби навіть сльози боялися видати її. Туш розтеклася темними смугами, помада збилася на губах. Обличчя стало виснаженим, змученим, ніби Дмитро й справді домігся свого — стер із неї всю красу.
— Олено, ти як? — обережно спитав Андрій.
Вона здригнулася, квапливо провела долонями під очима.
— Усе гаразд. Зараз умиюся й повернуся.
— Навіщо ти це зносиш?
Олена повільно обернулася до нього.
— А куди мені йти? У мене ж нічого свого немає. Квартира — його, машина — його. Я вчителька, отримую мізер. Батьки в селі, самі ледве тримаються на плаву. Повернуся до них — на всю округу ганьба.
— Це не ганьба.
— Для них — саме ганьба. Віддали доньку за міського, заможного. Мама перед усіма вихвалялася, який у мене чоловік чудовий. І що я їй скажу? Що він називає мене коровою?
— Він від самого початку був таким?
Олена заперечно хитнула головою.
— Перший рік здавався казкою. Квіти, подарунки, гарні слова. Носився зі мною, як із найдорожчим скарбом. А потім… Спершу заявив, що я борщ варю не так. Далі — що вдягаюся, мов селючка. Потім почав казати, що я дурна. І все покотилося. Тепер при людях принижує, а вдома…
Вона урвала фразу й опустила погляд.
— Що вдома? Б’є?
— Ні. Гірше. Замовкає. Може цілий тиждень не промовити до мене жодного слова, наче мене взагалі не існує. А тоді раптом зривається через якусь дрібницю: тарілку не так помила, капці не там поставила. Каже, що я нікчема, що нікому не потрібна, що тримає мене тільки з жалю.
— Олено, це ж маячня. Ти розумна, гарна…
— Я вже й сама не розумію, яка я. Дивлюся в дзеркало — і бачу те, що він повторює: корову, дурепу, потвору. Може, він має рацію?
Із зали раптом долинув гучний Дмитрів регіт:
— Та вона в мене й у ліжку, як колода! Лежить і баранів на стелі рахує!
Олена зблідла так, ніби з неї вмить зійшла вся кров. Андрій стиснув кулаки.
— Досить. Усе, збирайся. Я тебе відвезу.
— Куди?
— Куди скажеш. До батьків, до подруги, у готель. Байдуже куди, аби не залишатися тут.
— Він мене не пустить.
— Це вже не йому вирішувати.
Вони повернулися до зали. Дмитро був уже добряче напідпитку й саме розповідав гостям чергову «кумедну» історію про дружину:
— Уявляєте, учора цілу годину шукала окуляри! А вони в неї на голові були! Ну хіба не дурепа?
— Ми йдемо, — спокійно сказав Андрій.
Дмитро різко насупився.
— Це ще куди?
— Я відвезу Олену.
— Нікуди вона не поїде. Олено, сядь!
Вона машинально ступила до столу, ніби тіло саме виконало наказ раніше, ніж вона встигла подумати. Андрій узяв її за руку й не дав зробити ще одного кроку.