— Ходімо, — тихо промовив він.
— Гей, ти що собі надумав? — Дмитро рвучко підхопився зі стільця. — Це моя дружина!
— Та сама, яку ти при всіх принижуєш.
— Не лізь у наші сімейні справи! — гаркнув Дмитро й перевів погляд на Олену. — Олено, я сказав: сядь. Негайно!
Вона завмерла. Старий страх стиснув горло, а звичка слухатися виявилася сильнішою за власну волю. Три роки її привчали мовчати.
— Олено, — Катерина підійшла ближче й обережно торкнулася її плеча, — підеш зі мною. Переночуєш у нас.
— Ви всі подуріли? — Дмитро аж почервонів від люті. — Це мій дім і моя жінка! Вона нікуди не піде!
— Піду, — раптом сказала Олена.
У кімнаті стало так тихо, ніби хтось вимкнув звук. Вона повільно підвела очі на чоловіка.
— Я йду від тебе, Дмитре.
— Що? Ти? — він криво засміявся. — І куди ж ти подінешся, дурепо? У тебе ж нічого немає!
— У мене є я сама. Мені цього досить.
— Та кому ти така потрібна? Тридцять років, розповніла, занедбала себе! Я тебе тільки з жалю терпів!
— Дякую, що нарешті сказав правду.
Вона попрямувала до передпокою. Дмитро кинувся слідом.
— Стій! Ти серйозно? Через якийсь жарт?
— Це не жарти. Це знущання.
— Та облиш! Я ж тебе люблю!
— Ні. Ти любиш мене принижувати. Це зовсім інше.
— І куди ти підеш, га? До матусі в село? Корів доїти будеш?
— Буду. Корови, принаймні, не ображають.
Олена вдягнула куртку. Пальці тремтіли так, що блискавка ніяк не хотіла слухатися, але вона все ж застебнулася.
— Олено, не роби дурниць! — у голосі Дмитра раптом з’явився переляк. — Давай поговоримо. Я більше так не буду.
— Будеш. Інакше ти не вмієш.
— Навчуся!
— Ні. Прощавай, Дмитре.
Вона відчинила двері й вийшла. За нею рушили Андрій і Катерина. Дмитро залишився в передпокої — спершу розлючений, потім розгублений. Коли повернувся до кімнати, гості сиділи мовчки й відводили очі.
— Повернеться, — самовпевнено кинув він. — Куди вона дінеться? Переночує в подруги й приповзе назад. Усі жінки так роблять.
Та Олена не повернулася. Ні наступного дня, ні за тиждень, ні навіть через місяць.
Спочатку Дмитро скаженів. Дзвонив без упину, наказував повернутися. Потім почав благати, клявся, що зміниться. Надсилав квіти їй на роботу, чекав біля школи. Олена проходила повз мовчки, не зупиняючись.
Через три місяці вона подала на розлучення. Спершу жила в Катерини з Андрієм, а згодом винайняла кімнату. Крихітну, у старому будинку, зате свою. Там ніхто не називав її коровою.
— Як ти? — запитав Андрій, зустрівши її за пів року.
— Вчуся жити спочатку. Дивитися в дзеркало й не бачити там потвору. Їсти й не думати, що я корова. Важко. Але в мене виходить.
— Дмитро питав про тебе.
— Не треба. Я не хочу нічого про нього знати.
— Він змінився.
— Може бути.