— Андрію, поговори вже зі своєю дружиною! Вона взагалі здуріла?! Викинула мене на вулицю!
Андрій сидів у кабінеті й розбирав договори, коли телефон раптом вибухнув істеричним вереском.
— Андрію, негайно поговори з нею! Вона виставила мене за двері! Ким вона себе уявила?!
Голос Мар’яни, його молодшої сестри, тремтів від образи й сліз. Андрій відсунув папки вбік і відчув, як у скронях починає пульсувати знайомий біль.
— Мар’яно, заспокойся. Що сталося?
— Що сталося?! — вона зірвалася майже на писк. — Твоя дружина… ця… повикидала всі мої речі на сходовий майданчик! Просто взяла й винесла! Наче мотлох! Я стою тут із сумками, а сусіди витріщаються, ніби я якась безхатько! Андрію, ти розумієш?! Вона принизила мене перед усіма!
Андрій заплющив очі й потер перенісся. Останні два тижні він відчував, що вдома назріває щось неприємне. Оксана стала мовчазною й напруженою, а Мар’яна… Мар’яна поводилася так, ніби оселилася в п’ятизірковому готелі з повним обслуговуванням.
— А що було перед цим? — обережно спитав він.
— Нічого! Узагалі нічого! — захлиналася Мар’яна. — Я просто жила, готувалася до вступних іспитів, нікого не чіпала. А зранку вона влетіла до моєї кімнати… точніше, до гостьової, і почала кричати, щоб я забиралася! Я сказала, що приїхала до брата, що це й твій дім також, а вона… вона стала запихати мої речі в сумки! Андрію, вона навіть нормально скластися мені не дала! Просто випхала мене разом із речами за двері!
Усередині Андрія закипала лють. Як Оксана посміла? Мар’яна — його сестра, майже дитина, приїхала вступати до університету, і з нею так обійшлися? У його ж домі?
— Вона зовсім з глузду з’їхала?! — вирвалося в нього. — Де ти зараз?
— У під’їзді! З трьома сумками! Андрію, мені ж нікуди йти! Післязавтра іспит, мені треба готуватися, а я…
— Стій там. Я зараз усе з’ясую, — різко кинув Андрій і, не дослухавши ридань сестри, скинув виклик.
Пальці тремтіли, коли він набирав дружину. Гудки тягнулися нестерпно довго.
— Так? — голос Оксани прозвучав рівно, навіть надто спокійно.
— Оксано, що у вас там коїться?! — вибухнув Андрій. — Поясниш, чому моя сестра стоїть у під’їзді зі своїми речами?!
Запала пауза. Він чув її дихання — рівне, стримане.
— Бо я попросила її з’їхати, а вона відмовилася, — так само спокійно відповіла Оксана. — Тож я допомогла їй зібратися.
— Ти знущаєшся?! — голос Андрія перейшов на крик. Кілька колег обернулися, і він демонстративно відвернувся до вікна, стишивши тон до злого шипіння. — Це моя сестра! Дев’ятнадцятирічна дівчина, яка приїхала складати вступні іспити! А ти викинула її, як якусь останню…
— Андрію, краще не продовжуй, — холодно перебила Оксана. — Не кажи того, про що потім пошкодуєш.
— Це я маю шкодувати?! — він майже задихався від обурення. — Ти виставила мою сестру! Дитину! Ти хоч усвідомлюєш, що зробила?!
— Дитину, — повторила Оксана, і в її голосі з’явилася небезпечна нотка. — Ту саму “дитину”, яка за два тижні жодної тарілки після себе не помила. “Дитину”, яка влаштовувала вечірки в нашій квартирі, поки ми були на роботі. “Дитину”, яка без дозволу взяла мою нову сукню й посадила на неї пляму від червоного вина. “Дитину”, яка сьогодні зранку заявила мені, що нікуди звідси не піде, бо “тут живе її брат”.
— І що з того?! — перебив Андрій. — Її брат справді тут живе! Це і мій дім, чи ти забула?
— Ні, Андрію, — Оксана заговорила тихіше, але від цього її слова стали ще жорсткішими. — Це мій дім. Моя квартира, яку я купила за власні гроші за три роки до нашого весілля. Ти живеш тут, бо ти мій чоловік. А твоя сестра жила тут лише тому, що ти два тижні просив мене про це, і я погодилася. Тимчасово. На період вступу.
— Ну то й що, що квартира твоя! — огризнувся він, відчуваючи, як ґрунт вислизає з-під ніг, але не бажаючи це визнавати. — Ми ж родина! Для тебе це вже нічого не означає?
— Саме тому, що ми родина, я й намагаюся говорити з тобою прямо, — відповіла Оксана, і в її спокої відчувалася твердість.