— що варто нам усім трохи себе потішити! — оголосив він із перебільшеною бадьорістю, викладаючи покупки на кухонний стіл. — Зробимо нормальну сімейну вечерю. Сядемо, поїмо, поговоримо по-людськи.
Оксана мовчки підвела очі від книжки. Їй не треба було нічого пояснювати — вона відразу збагнула, до чого це веде. Це не було спробою примирення. Це скидалося радше на підготовку до засідання, де їй відводили роль обвинуваченої, яку перед вироком намагалися розм’якшити гарною вечерею. А от Анастасія помітно пожвавилася. Вона побачила в цьому шанс. Майданчик для власної вистави.
— Ой, Максиме, який же ти в мене чудовий! Ми ж так давно всі разом не сиділи! — защебетала вона й кинула на Оксану швидкий, переможний погляд.
Вечеря минала в задушливій, важкій тиші. Максим метушився біля столу, розливав вино, нарізав стейки, намагався жартувати. Та його жарти падали в порожнечу й розбивалися об кам’яні обличчя двох жінок. Зрештою він не витримав цієї напруги, ніяково прокашлявся й перейшов до головного.
— Дівчата, ну навіщо ми так? Ми ж одна родина. Треба якось домовлятися. Оксано, Анастасіє… давайте знайдемо хоч якийсь компроміс.
Анастасія миттю поклала виделку на тарілку, а її обличчя набуло скорботного, майже театрального виразу. Це була її сцена, і вона не збиралася втрачати нагоду.
— Я взагалі не розумію, про що тут домовлятися, Максиме! Я тобі з першого дня казала: я їй заважаю! Я для неї як кістка в горлі! Вона хоче, щоб ти належав тільки їй, щоб у тебе нікого, крім неї, не було! Я ж твоя рідна кров, твоя сестра, а вона… вона просто хоче викинути мене звідси!
Говорила вона голосно, з надривом, ніби перед повною залою, хоча її єдиним глядачем був брат. Оксана навіть не повернула голови в її бік. Вона повільно торкнулася серветкою губ, після чого подивилася на чоловіка. Її голос був тихий, але в мертвій кухонній тиші звучав чіткіше за будь-який крик.
— Максиме, я не збираюся нічого обговорювати з нею. Ця розмова — між нами. Саме ти просив мене зачекати й дати їй час. Минуло пів року. За ці шість місяців вона сходила на чотири співбесіди, на дві з них запізнилася. Жодного разу не прибрала ніде, крім своєї кімнати. Жодного разу не купила додому навіть хліба. Минулого місяця з твоєї кредитної картки, яку ти дав їй «на дрібні витрати», п’ятнадцять тисяч гривень пішло на таксі й кав’ярні. Про зламаний фен і килимок у ванній, залитий парфумами, я вже мовчу. Це факти. Усе інше — порожні емоції.
Кожна її фраза лягала, мов цвях, який акуратно забивали в труну Максимових крихких надій на примирення. Вона не сварилася, не сипала образами, не підвищувала голосу. Просто називала речі своїми іменами. І саме ця холодна, беззаперечна правда лякала Максима значно сильніше, ніж будь-яка істерика. Він глянув на сестру — її обличчя перекосило від ображеності. Потім перевів погляд на дружину — спокійну, зібрану, непроникну. Виходу він не бачив.
І все ж обрав. Так, як обирають слабкі люди, котрі завжди шукають легшої дороги. Йому було простіше піддатися сестриній маніпуляції, ніж чесно подивитися на правду.
— Але чому ти така… така жорстка? — вичавив він із себе докірливо. — Невже не можна було хоч трохи… по-людськи? Підтримати її, зрозуміти? Ти ж бачиш, їй непросто! Чому ти взагалі не хочеш поступитися? Ти перетворила наш дім на поле бою!
Саме цих слів Оксана й чекала, хоч до останнього, можливо, не хотіла в це вірити. Він не просто став на бік сестри. Він переклав провину на неї. І тієї миті вона остаточно зрозуміла: цей тиждень був зайвим. Рішення вже ухвалили без неї.
Недільний ранок настав тихий, майже оманливо мирний. Сьомий день. Останній. Анастасія, переконана у своїй повній і беззастережній перемозі, демонстративно довго хлюпалася у ванній, а потім з’явилася на кухні, наспівуючи собі під ніс щось схоже на клубний мотив. Вона поводилася так, ніби владу в цьому домі їй уже офіційно передали. Максим тим часом сидів за столом.