— Я погодилася, щоб твоя сестра пожила в нас, поки навчається. Але навчання закінчилося ще пів року тому, тож їй давно час чемно зібрати речі й зникнути з цієї квартири. Я більше не збираюся утримувати ледачу нахлібницю!
Голос Оксани звучав рівно, майже безбарвно. Та те, як вона поставила свою тарілку в мийку — просто біля жирного посуду Анастасії, заляпаного соусом, — сказало значно більше, ніж будь-який крик. Святослав здригнувся від різкого дзвону порцеляни об метал і повільно відірвав погляд від вечері. Уже кілька днів він удавав, ніби не помічає напруги, що наростала між ними, але цей звук пробив навіть його зручну броню байдужості.
— І що знову не так? — буркнув він, неохоче відриваючись від апетитного шматка м’яса. У його тоні не було ні співчуття, ні справжнього інтересу — лише втомлене роздратування, наче його вкотре відволікли через якусь дрібницю.
— Що означає “не так”? — Оксана розвернулася до нього, сперлася стегном об кухонну стільницю й схрестила руки на грудях. Її погляд став твердим і колючим. — Ти справді вважаєш, Святославе, що все нормально? Твоя сестра, вже з дипломом у кишені, поїла, залишила після себе бруд, ніби вона в ресторані, і гайнула до клубу.
Я щойно винесла з ванної купу мокрих рушників і витерла калюжу, у яку вона ще й розмазала свій тональний крем. А тепер, виходить, маю перемити за нею посуд, бо вранці “її величність” не захоче пити каву поруч із брудною мийкою. На твою думку, це нормально?
Святослав проковтнув їжу, поклав виделку й важко, майже мученицьки зітхнув. Такі розмови були йому огидні. Після робочого дня він прагнув лише спокою, тиші й домашнього затишку. Влізати суддею в жіночу сварку він зовсім не мав наміру.
— Оксано, тільки не починай знову. Вона ж старається. Шукає роботу. Намагається зрозуміти, чого хоче. У неї складний період, їй потрібен час, щоб звикнути до дорослого життя.
Ці фрази були настільки передбачувані й затерті, що Оксана вже навіть не здивувалася. Вона лише коротко засміялася — сухо, без найменшої веселості. Так сміється людина, яка сотню разів слухала одну й ту саму платівку і пам’ятає кожну подряпину на ній.
— Складно мені, Святославе. Це мені важко щодня повертатися додому й бачити, що квартира перетворилася на суміш дешевого хостелу та салону краси. Я прибираю, готую й перу за трьох, поки твоя сестра “шукає себе” по клубах і торговельних центрах. Вона не шукає роботи. Навіть не намагається створити таке враження. Вона просто сидить у нас на шиї й користується тим, що ти не вмієш сказати “ні”.
— Це вже занадто! — Святослав підвищив голос і ображено стиснув губи. — Вона моя сестра! Я не можу просто виставити її на вулицю!
— А я можу, — відрізала Оксана.
Її спокій лякав більше, ніж крик. Вона не зривалася, не влаштовувала істерику — вона оголошувала вирок.
— У неї є тиждень. Рівно сім днів, щоб знайти інше місце для своїх “пошуків”. Квартиру, кімнату, подругу — мені байдуже. Якщо через сім днів вона все ще буде тут, з’їду я. Я вже навіть подивилася один варіант. А тоді сам вирішиш, кого тобі вигідніше утримувати далі — її чи мене.
Ранок після цього ультиматуму почався не зі сварки. Він почався з тиші — густої, липкої, такої, що заповнила всю квартиру й ніби обважнила повітря. Оксана, як завжди, підвелася о сьомій. Зварила каву на дві чашки, підсмажила два тости й поставила на стіл тарілку з омлетом — лише на одну людину. Коли Святослав, пом’ятий і похмурий, зайшов на кухню, його порція вже чекала на нього.
Він мовчки сів, уникаючи погляду дружини. Святослав до останнього сподівався, що за ніч Оксана охолоне, що все це було звичайним емоційним вибухом. Та бездоганний порядок на столі, накритому суворо на двох, остаточно позбавив його цієї надії.