з телефоном у руці, вдаючи, ніби уважно переглядає новини. Насправді ж він просто ховався за світлим екраном від власної ніяковості. Святослав був певен: Оксана або змириться, зрозумівши, що її опір нічого не змінить, або мовчки збере валізу й піде, грюкнувши дверима. До обох варіантів він, як йому здавалося, був готовий.
Та до того, що сталося за кілька хвилин, він не підготувався.
Двері спальні відчинилися, і в коридор вийшла Оксана. Вона вже була зібрана: темні джинси без жодної зайвої деталі, м’який кашеміровий светр, волосся акуратно зібране назад. У руках у неї не було ані сумки, ані пальта. Вона лише тягнула за собою дві валізи. Великі, шкіряні, ретельно запаковані валізи на коліщатках тихо шурхотіли по ламінату.
— Ого, невже хтось таки вирішив з’їхати? — протягнула Анастасія з кривою посмішкою й зробила ковток кави. — Що, татусь не зміг відмовити свою принцесу?
Святослав відірвав погляд від телефона. На його обличчі промайнула дивна суміш полегшення й провини. Отже, момент настав. Зараз буде останній спалах, кілька докорів, можливо, сльози, і все нарешті стане на свої місця. Він уже внутрішньо приготувався вислуховувати.
Оксана зупинила валізи біля самого виходу. Вона перевела погляд з Анастасії на Святослава, а потім знову на валізи — спокійно, майже відсторонено, ніби бачила цих людей уперше.
— Це не мої речі, — сказала вона неголосно.
Її голос був рівний. Без надриву, без театральності, без найменшої спроби викликати жалість.
— Це твоє, Святославе.
Він кліпнув. Повільно поклав телефон на стіл. Усмішка на обличчі Анастасії згасла так швидко, ніби її стерли. Вони обоє втупилися у валізи, потім — в Оксану, намагаючись поєднати почуте з тим, що бачили перед собою.
— Що? — нарешті видавив Святослав. Йому здалося, що він неправильно розчув.
— Я дала тобі тиждень, аби визначитися, — так само спокійно продовжила Оксана. — Учора за вечерею ти визначився. Ти обрав сестру. Маєш на це право. Ти вважаєш, що про неї треба дбати, що її становище потрібно розуміти, що вона потребує твоєї підтримки. Я більше з цим не сперечатимуся. Дбай про неї.
Вона на мить замовкла, дозволяючи словам осісти в густій, сонній тиші недільного ранку.
— Тільки відтепер ви робитимете це разом. І не тут. Я не можу виставити Анастасію сама — вона твоя родичка, не моя. Але ти мій чоловік. І якщо ти не здатен жити без сестри, значить, житимете разом.
Оксана підійшла до дверей і відчинила їх. Із під’їзду в квартиру одразу ввійшов прохолодний ранковий протяг.
— Ти… ти мене виганяєш? — нарешті прошепотів Святослав.
У його голосі не було справжньої люті. Лише розгублена недовіра. Він усе ще не міг повірити, що це відбувається з ним. Адже саме він вважав себе господарем дому. Чоловіком. Тим, хто ухвалює рішення.
— Я нічого важливого не забула, — відповіла Оксана. — Там твої робочі сорочки, ноутбук, зарядні пристрої, спортивний одяг. Усе, що може знадобитися тобі спершу. Мої батьки внесли в перший платіж за цю квартиру більше, ніж ти заробив за три роки нашого шлюбу. Тож залишаюся я.
Вона подивилася йому просто в очі. У її погляді не було ні ненависті, ні образи, ні бажання добити. Лише холодна, остаточна констатація факту.
— Ти сам вирішив, кого хочеш утримувати. Тепер можеш починати.
Анастасія стояла посеред кухні з чашкою в руці, наче її раптом прикували до підлоги. Її маленький зручний світ, у якому вона була беззахисною принцесою, а брат — її вічним захисником, розсипався за одну мить. Вона переводила погляд то на Святослава, то на валізи, то знову на Оксану. І вперше на її обличчі з’явився справжній, непідробний страх.
Вона не отримала квартиру. Не отримала перемогу. Не отримала владу.
Вона отримала бездомного брата, який тепер, очевидно, житиме там, де й вона.
— Анастасіє, допоможи братові, — тихо сказала Оксана.
Вона нікого не підштовхувала, не кричала, не влаштовувала сцени. Просто стояла біля відчинених дверей і тримала їх так, ніби була ввічливою портьє, що проводжає гостей, яким час іти.
І ця стримана чемність виявилася страшнішою за будь-який крик. Оксана не сварилася з ними. Не доводила. Не просила.
Вона просто викреслила їх зі свого життя — так само спокійно, як закривають давно прочитану й більше не потрібну книжку.