— Хочу сьогодні трохи нас побалувати, — оголосив він із такою підкресленою жвавістю, що вона звучала майже неприродно, і почав викладати покупки на кухонний стіл. — Зробимо нормальну сімейну вечерю. Сядемо разом, спокійно поговоримо.
Оксана мовчки підвела очі від книжки. Їй вистачило кількох секунд, щоб усе зрозуміти. Це не було примиренням. Це радше скидалося на підготовку до засідання, де їй відводили роль обвинуваченої, яку перед вироком намагаються розм’якшити дорогим м’ясом і вином. А от Анастасія, навпаки, помітно пожвавішала. Вона побачила в цьому шанс. Сцену. Мить, у якій можна зіграти свою найкращу партію.
— Ой, Святославчику, який ти в мене турботливий! — защебетала вона, кинувши на Оксану короткий, переможний погляд. — Ми так давно не сиділи всі разом!
Вечеря минала в задушливій, натягнутій тиші. Святослав метушився біля столу, підливав вино, нарізав стейки, силкувався жартувати. Та його жарти падали в порожнечу й розбивалися об кам’яні обличчя двох жінок. Нарешті він не витримав цього тиску, тихо кашлянув і перейшов до головного.
— Дівчата, ну навіщо ми так? Ми ж родина. Треба якось домовитися. Оксано, Анастасіє… давайте знайдемо бодай якийсь компроміс.
Анастасія миттєво відклала виделку. Її обличчя набуло трагічного, майже театрального виразу. Саме на цей момент вона й чекала.
— Я взагалі не розумію, про що тут можна домовлятися, Святославе! — голосно промовила вона. — Я ж тобі відразу казала: я їй заважаю! Я для неї мов скалка в оці! Вона хоче, щоб ти належав тільки їй, щоб у тебе не було нікого, крім неї! Я твоя рідна сестра, твоя кров, а вона… вона просто намагається викинути мене звідси!
Вона говорила гучно, з надривом, так, ніби стояла під світлом софітів. І весь цей спектакль був розрахований на одного-єдиного глядача — на брата. Оксана навіть не повернула голови в її бік. Вона повільно промокнула губи серветкою, поклала її біля тарілки й лише тоді подивилася на чоловіка. Її голос прозвучав тихо, але в мертвій кухонній тиші кожне слово било сильніше за крик.
— Святославе, я не збираюся нічого з нею обговорювати. Розмова має бути між нами двома. Це ти просив мене почекати. Ти казав дати їй час. Минуло пів року. За ці шість місяців вона сходила на чотири співбесіди, і на дві з них запізнилася. Жодного разу не прибрала нічого, крім власної кімнати. Жодного разу не принесла додому навіть буханець хліба. Минулого місяця з твоєї кредитної картки, яку ти дав їй «на дрібні витрати», п’ятнадцять тисяч гривень пішли на таксі й кав’ярні. Про зламаний фен і килимок у ванній, залитий парфумами, я вже мовчу. Це факти. Усе інше — лише розмови.
Кожна її фраза вбивалася, мов цвях, у крихку труну його надій на мирне завершення. Вона не кричала, не дорікала, не сипала образами. Просто викладала факти — рівно, послідовно, без жодної зайвої емоції. І саме ця холодна, незаперечна правда лякала Святослава значно більше, ніж будь-яка істерика. Він перевів погляд на сестру: її лице скривилося від образи. Потім подивився на дружину: та сиділа спокійна, зібрана, непроникна. Він опинився в пастці.
І все ж зробив вибір. Вибір слабкої людини, яка завжди хапається за легший шлях. Значно простіше було піддатися сестриній маніпуляції, ніж подивитися правді просто в очі.
— Ну чому ти така… така жорстка? — нарешті видавив він із себе, і в голосі вже звучав докір. — Невже не можна було хоч трохи по-людськи? Підтримати її, зрозуміти? Ти ж бачиш, як їй важко! Чому ти взагалі не хочеш поступитися? Ти перетворила наш дім на поле бою!
Саме ці слова Оксана й мала почути. Він не просто став на бік сестри. Він переклав провину на неї. У цю мить вона остаточно зрозуміла: цей тиждень був марною паузою. Рішення вже ухвалили без неї.
Недільний ранок настав із оманливою тишею. Сьомий день. Останній. Анастасія, переконана у своїй повній і беззастережній перемозі, демонстративно довго хлюпалася у ванній, а потім з’явилася на кухні, щось наспівуючи собі під ніс у ритмі клубної музики. Вона поводилася так, ніби влада в цій квартирі нарешті офіційно перейшла до неї. Святослав уже сидів за столом.