— Оксано, перекинь мені на картку тридцять п’ять тисяч гривень. Завтра платіж у банк, — кинув Дмитро, навіть не відірвавши погляду від ноутбука, де вкотре вів свої віртуальні танкові бої.
Оксана завмерла з праскою в руці. Гаряча пара з шипінням вирвалася назовні, огортаючи дошку молочною імлою. Вона повільно поставила праску на підставку й подивилася на широку спину чоловіка, обтягнуту розтягнутою домашньою футболкою. Цей щомісячний обряд із фразою «перекажи гроші» тривав уже четвертий рік. Але саме цього дощового листопадового вівторка в ній щось остаточно обірвалося.
— Дмитре, — тихо озвалася вона, намагаючись, щоб голос не тремтів. — У тебе справді зовсім нічого не залишилося? Минулого тижня я витратила десять тисяч на продукти, оплатила комуналку. Від авансу — крихти, а до зарплати ще треба дотягнути.
Він невдоволено клацнув язиком, стягнув навушники й розвернувся у кріслі. Обличчя — скривджене, наче в хлопчика, якому не дали солодощів.
— Оксано, ми ж домовлялися. Зараз мертвий сезон, замовлень майже немає. Я ж на відсотках працюю. Банк чекати не буде. Мамі вже прийшло повідомлення-нагадування. Ти ж не хочеш, щоб їй телефонували з вимогами? У неї й так тиск підвищений.
— Отже, в мами тиск, а в мене, виходить, друкарський верстат у тумбочці? — Оксана різко висмикнула шнур праски з розетки. — Дмитре, я чотири роки сплачую цей кредит. Чотири роки віддаю сімдесят відсотків своєї зарплати за квартиру, у якій юридично я — ніхто.
— Знову ти за своє! — він закотив очі. — Скільки можна це пережовувати? Ми ж сто разів обговорювали: оформили на маму, бо їй як пенсіонерці й ветерану праці дали менший відсоток. Ми зекономили величезну суму! Це ж для нашої родини!
— Для якої саме родини, Дмитре? — вона підійшла до вікна, за яким осінній дощ нервово бив по шибках. — За документами в цій квартирі немає жодної нашої родини. Є власниця — Галина Петрівна. І є ми — квартиранти, що виплачують її майно. Точніше, я. Бо твій «мертвий сезон» дивним чином триває всі дванадцять місяців на рік.
— Ти мені дорікаєш грошима? — його голос зірвався на писк. — Стала такою меркантильною? Я теж вклався! Я ж ремонт робив, шпалери клеїв!
— Шпалери, які купили з моєї премії. Дмитре, я виснажилася. Сьогодні була в стоматолога — потрібна коронка. Це коштує чимало. А в мене немає вільних грошей, бо завтра платіж. П’ятий рік ходжу в тому самому зимовому пальті. А твоя мама минулого тижня вихвалялася новою шубою — бо може відкладати пенсію, адже її діти «допомагають із житлом».
— Не лізь у мамині фінанси! — Дмитро підскочив. — Це підло! Вона дозволила нам жити в її квартирі, а ти…
— Дозволила мешкати в помешканні, за яке плачу я? Оце вже щедрість.
— Досить. Жодних сцен. Переказуй гроші. Я не хочу завтра червоніти перед мамою, якщо з банку подзвонять. І розігрій вечерю, я голодний.
Він знову натягнув навушники, демонструючи, що розмова закінчена. Оксана дивилася на його потилицю й відчувала, як у грудях розтікається крижана порожнеча. Любов, терпіння, надія — усе розчинилося в одну мить, поступившись місцем холодній, тверезій ясності.
Не сказавши більше ні слова, вона вийшла до коридору, дістала телефон і відкрила банківський застосунок. На рахунку — сорок тисяч гривень. Рівно стільки, щоб внести платіж і залишити трохи на продукти. Палець завис над кнопкою «Переказати».
І раптом у пам’яті сплив учорашній епізод, почутий випадково. Галина Петрівна приходила в гості, пила чай на кухні, поки Оксана вибігла до магазину. Вона повернулася швидше, тихо відімкнула двері й почула голос свекрухи, що розмовляла телефоном зі старшою донькою, Іриною.
— Так, Іринко, все йде за планом. Кредит за квартиру сплачується справно. Ремонт вони зробили гарний, Оксанка старається… — долинало з кухні, і кожне слово різало слух, бо в інтонації звучало зовсім не те, що мало б звучати в розмові про спільну родину.
Оксана тоді завмерла в передпокої, стискаючи пакет із продуктами, і прислухалася далі, навіть не підозрюючи, що почує продовження, яке змінить для неї все.
