…і тоді в її голові остаточно склалася вся картина.
«…Все блищить, порядок ідеальний. А як розрахуються — тоді й вирішимо. Навіщо Дмитрові? Він ненадійний, та й дружина в нього… сьогодні одна, завтра інша. А тобі з дітьми потрібніше, ти ж сама їх тягнеш. Оформлю дарчу на тебе, не переймайся. Головне — хай поки що платять».
Учора Оксана ще намагалася переконати себе, що помилилася. Що їй почулося. Що мати не здатна так чинити з рідним сином, а свекруха — з невісткою, яка ставилася до неї щиро й без задніх думок. Та сьогодні, дивлячись на байдужу спину чоловіка, вона раптом ясно усвідомила: усе сказане — правда.
Вона повільно закрила банківський застосунок. Затримала палець на екрані, ніби зважуючи щось, а потім відкрила інший — сервіс бронювання житла.
За десять хвилин Оксана вже стояла у дверях кімнати.
— Дмитре.
— Ну що, переказала? — буркнув він, не обертаючись від монітора.
— Ні.
У грі різко загальмував танк і врізався в стіну.
— Тобто як — ні? Зависло щось?
— Нічого не зависло. Я просто не буду платити.
Дмитро різко розвернувся. В очах — суміш подиву й переляку.
— Ти жартуєш? Оксано, завтра двадцять п’яте!
— Знаю. Нехай Галина Петрівна внесе платіж. Квартира ж її. Або ти заплати. Чи Ірина — адже зрештою вона там житиме.
— До чого тут Ірина? Ти що несеш? — він аж підвівся.
— Учора я випадково почула розмову твоєї мами. Після погашення кредиту вона планує подарувати житло Ірині. Бо в неї діти, а ти, цитую, «ненадійний чоловік».
Обличчя Дмитра спочатку зблідло, а тоді налилося червоним.
— Ти підслуховувала?!
— Я зайшла до власного дому. І почула те, що почула. Але справа не в цьому. Я більше не фінансуватиму ваш сімейний проєкт. З мене досить.
— Мама не могла такого сказати! Ти вигадуєш, щоб прикрити свою жадібність! Переказуй гроші негайно!
— Ні. Завтра я йду до стоматолога. А на вихідні взяла путівку в санаторій. Мені потрібне лікування — нервам.
— Ти з глузду з’їхала? Який санаторій? А кредит?!
— Це вже не моя відповідальність.
Того вечора в квартирі вибухнув скандал, якого їхній шлюб ще не знав. Дмитро кричав, звинувачував її в зраді, лякав, що через неї мати залишиться без даху над головою — хоча в Галини Петрівни була власна простора двокімнатна квартира. Оксана мовчки складала речі. Не все — лише найнеобхідніше на перший час.
— Підеш — назад не повернешся! — гримів він, ходячи за нею коридором.
— Ти не господар цієї оселі, щоб вирішувати, пускати мене чи ні, — спокійно відповіла вона, застібаючи валізу. — Квартира належить твоїй матері. От із нею й з’ясовуй.
Ніч вона провела у подруги. На душі було гірко, але водночас дивовижно легко. Наче з плечей звалився мішок із камінням, який вона роками тягла вгору.
Ранок почався не з кави, а з різкого дзвінка.
— Оксано! — голос Галини Петрівни бринів, мов розбите скло. — Що ти собі дозволяєш? Дмитро сказав, що ти не внесла платіж! З банку прийшло повідомлення про нестачу коштів! Ти хочеш зіпсувати мені кредитну історію?
— Доброго ранку, Галино Петрівно, — Оксана відсунула телефон від вуха. — Чому це я маю платити? Житло ваше, позика теж ваша. От і розраховуйтеся.
— Як ти смієш так розмовляти?! Ми ж домовлялися: ви живете — ви платите!
— Ми говорили про спільний дім. А не про те, що я оплачуватиму квартиру, яку ви збираєтеся подарувати своїй доньці Ірині.
На тому кінці запанувала важка тиша.
— Звідки… звідки ти це взяла? — голос свекрухи став м’якшим, але в ньому вчувалася загроза.
— Чутки мають крила. Чотири роки я була наївною. Та навіть найбільша сліпота колись минає. Я подаю на розлучення. А зі своїм майном розбирайтеся самі. У вас є пенсія, є нова шуба. Продайте її — на кілька місяців вистачить.
— Безсоромна! — заверещала свекруха. — Я тебе прокляну!
Оксана повільно вдихнула, збираючись відповісти так, щоб поставити остаточну крапку в цій розмові.
