У сумці знову коротко завібрував телефон — це Тарас надсилав повідомлення. Довге, плутане, написане так, ніби він сам не міг упорядкувати власні думки. Суцільні виправдання: «Я ж хотів як краще», «Думав, ти зрадієш», «У нас одна родина, отже, й гроші спільні».
Спільні гроші. Оксана криво всміхнулася. Насправді нічого спільного в них ніколи не було. Були її заробітки, здобуті роботою й втомою, і були його витрати, які вона роками непомітно для себе покривала. Тільки тепер це стало видно настільки різко, що вже неможливо було відвернутися.
Вона підвелася з лавки, струсила з пальта пил і повільно рушила до метро. Цієї ночі вона переночує в подруги. А завтра з самого ранку піде до юриста.
Бо те, що сталося сьогодні, було не просто самовільним вторгненням у її житло. Цього дня Оксана вперше побачила чоловіка без прикрас, таким, яким він був насправді. І цей образ лякав її значно сильніше, ніж будь-які чужі люди в її квартирі.
Юристка, до якої Оксана прийшла наступного ранку, виявилася жінкою років сорока з уважним, гострим поглядом і звичкою перекочувати між пальцями кулькову ручку. Її звали Марія Олександрівна.
— Ситуація неприємна, але, на жаль, не унікальна, — сказала вона, переглядаючи папери. — Ваш чоловік не має права розпоряджатися вашим особистим майном без вашої згоди. Навіть якщо ви перебуваєте у шлюбі. Навіть якщо він переконаний, що діяв нібито для спільної користі.
— Я можу змусити його виїхати? — тихо запитала Оксана. — Формально він тут не зареєстрований, але живе давно.
— Можете, — Марія Олександрівна кивнула. — Хоча це складніше, ніж виселити тимчасових мешканців. Подружжя має право користуватися житлом одне одного, якщо інше не передбачено шлюбним договором. Але у вашій ситуації є важлива обставина: квартира куплена до шлюбу й належить особисто вам. Ваш чоловік жодних майнових прав на неї не має.
Оксана слухала й відчувала, як усередині наростає важкий, холодний клубок. Вона не хотіла виганяти Тараса. Принаймні ще вчора так їй здавалося. Але після безсонної ночі на дивані в подруги, після сотні перечитаних повідомлень, де кожен рядок пахнув брехнею і жалюгідними відмовками, вона вже розуміла: межу перейдено.
— Я хочу, щоб він пішов, — вимовила вона твердо. — Не обов’язково сьогодні, але найближчим часом. А ці люди… мешканці… мають виїхати негайно.
Марія Олександрівна знову кивнула й почала докладно пояснювати, що і в якій послідовності потрібно зробити. Оксана записувала, і з кожним словом відчувала, як віддаляється від колишнього життя. Воно закінчилося вчора — саме тієї миті, коли вона відчинила двері й побачила в передпокої чуже взуття.
Додому вона повернулася приблизно за дві години. Квартира не спорожніла. Світлана Іванівна мила посуд на кухні, Дмитро сидів за столом із чашкою чаю, а хлопчик грався в телефоні.
— Я поговорила з юристкою, — сказала Оксана, проходячи до вітальні. — У вас є два дні. Після цього я маю право звернутися до поліції та до суду. Мені не хочеться доводити до цього, тому, будь ласка, знайдіть інший варіант якнайшвидше.
Світлана Іванівна витерла руки рушником і вийшла з кухні.
— Оксано, мила, ми вже шукаємо, — заговорила вона розгублено. — Дмитро сьогодні поїде дивитися кімнату. Але ви ж розумієте… усі гроші ми віддали Тарасу Сергійовичу. Завдаток, оплату за перший місяць. А тепер він не відповідає на дзвінки.
— Це не моя відповідальність, — відповіла Оксана, хоча всередині в неї все болісно стиснулося. — Я даю вам навіть не два, а три дні. Скористайтеся цим часом.
Дмитро підвівся з-за столу. Високий, виснажений, із почервонілими від недосипання очима, він дивився на неї майже благально.
— А ви не могли б увійти в наше становище? — спитав він. — Ну хоча б тиждень…
— Не можу, — Оксана похитала головою. — Вибачте. Але це мій дім. Я його нікому не здавала. І я хочу повернутися сюди сама.
— А ваш чоловік? — Світлана Іванівна притиснула долоні до грудей. — Що він на це скаже?
— Мій чоловік більше тут не житиме, — Оксана промовила ці слова й раптом відчула, як вони важко зависли в кімнаті, перетворившись на незворотну правду. — Тож посилатися на нього вже немає сенсу.
Вона пішла до своєї спальні. Двері, як і раніше, були замкнені навісним замком. Ключів у неї не було, тому Оксана викликала майстра. За годину той приїхав і без зайвих розпитувань відчинив замок.
У спальні панував безлад. Тарас, очевидно, збирав речі похапцем: шафи були розчинені, одяг валявся деінде, на підлозі лежала його стара футболка. Але справжній удар чекав не в розкиданих речах. На тумбочці біля ліжка лежала пачка документів, перетягнута канцелярською гумкою.
Оксана зняла гумку й почала переглядати папери. Копія договору оренди з нинішніми мешканцями. Ще один примірник — уже з іншими людьми. Потім ще один. І ще. Виходило, що Тарас здавав її квартиру не вперше. Протягом останніх шести місяців він робив це знову й знову — на короткі строки, саме тоді, коли вона їхала у свої нечасті відрядження, щоб нічого не запідозрила.
Вона сіла на край ліжка, відчуваючи, як остаточно руйнується її уявлення про власне життя. Він обманював її пів року. Пів року приводив у її дім сторонніх людей, щойно вона виїжджала з міста. Пів року брехав, що поливає квіти, перевіряє труби й просто наглядає за квартирою. Пів року жив подвійним життям, а вона не бачила очевидного.
Телефон задзвонив різко й недоречно. На екрані висвітилося ім’я Тараса.
— Ти відчинила двері? — запитав він замість привітання.
— Я знайшла документи, — рівно сказала Оксана. — Правильно розумію, що ти вже раніше здавав мою квартиру?
У відповідь настала тиша. Така сама довга, як учора. І така сама промовиста.
— Я збирався тобі сказати, — нарешті видавив він із себе. — Просто боявся.
— Чого саме ти боявся?
— Твоєї реакції.
— І недаремно, — сухо відповіла вона. — Де ти взяв мої ключі?
— Зробив дублікати.
— Коли?
— Давно. Ще минулого року.
Оксана заплющила очі. Їй раптом згадалося, як Тарас усе літо кудись зникав, вигадував невідкладні справи, говорив про якийсь додатковий заробіток. Вона тоді щиро думала, що він знайшов підробіток. Тепер вона розуміла: ніякої підробітки не було — він просто здавав її квартиру.
