Чужим людям. Брав із них гроші й витрачав невідомо куди.
— На що пішли ці гроші? — запитала Оксана.
— Нам треба було… Я борги закривав.
— Які ще борги?
— Оксано, не зараз. Давай зустрінемося й нормально поговоримо.
— Ні. Кажи одразу.
Тарас замовк. Потім вона почула, як він важко вдихнув, ніби збирався вигадати щось переконливе. І саме в цю мить Оксана зрозуміла: він або бреше, або приховує частину правди. А можливо, просто не наважується сказати, куди насправді зникали гроші, бо вона й сама боялася навіть припустити.
— Даю тобі три дні, — промовила вона рівно. — Забереш свої речі. Дякую, що хоч документи й прикраси не чіпав. Ключі покладеш у поштову скриньку.
— Ти мене виганяєш? — у його голосі прозвучало щире здивування. Таке справжнє, непідробне, ніби він і справді не думав, що за все це доведеться відповідати.
— Так, — сказала Оксана. — Саме так.
Вона завершила дзвінок, підвелася з ліжка й почала складати речі. Тільки не свої — його.
За два дні квартира стала майже порожньою. Дмитро знайшов собі кімнату в гуртожитку десь на околиці. Світлана Іванівна з онуком поїхала туди ж — тимчасово, доки не трапиться щось дешевше й пристойніше. Оксана навіть дала їм п’ять тисяч гривень на дорогу й перший час. Не тому, що раптом відчула до них особливу жалість, а тому, що не хотіла потім дивитися в дзеркало й бачити там жорстоку людину.
Тарас приїхав по свої речі вночі. Без дзвінка, без попередження, без жодного повідомлення. Вранці Оксана знайшла ключі в поштовій скриньці. Поруч лежав зім’ятий аркуш із кількома рядками: «Ти не права. Я хотів як краще. Ти не цінуєш моїх зусиль».
Вона перечитала записку двічі. Потім мовчки порвала її на дрібні шматки й викинула в сміттєпровід.
Хотів як краще. Його зусилля. Він примудрявся навіть тепер переконувати себе, що обман дружини й здавання її квартири без дозволу — це мало не прояв турботи. Оксана вже не дивувалася. За вісім років вона добре вивчила цю його здатність: Тарас ніколи не визнавав провини прямо. Завжди знаходив пояснення, завжди перекладав відповідальність на обставини, людей, випадок — на кого завгодно, тільки не на себе.
Та тепер це вже не мало значення.
За тиждень Оксана подала заяву на розлучення. Позов віднесла до місцевого суду, додала копії документів на квартиру, знайдені в спальні договори оренди та скриншоти листування, де Тарас фактично визнавав, що здавав житло без її згоди.
Адвокатка, Марія Олександрівна, сказала, що справа не повинна затягнутися. Спільних дітей у них не було, а ділити, окрім дрібниць, майже нічого. Квартира належала Оксані. Машина теж була оформлена на неї, ще й куплена в кредит, який вона виплачувала сама.
— Він може спробувати заперечувати, — попередила Марія Олександрівна. — Наполягатиме на поділі майна, набутого у шлюбі. Але, чесно кажучи, ділити там практично нічого.
— Нехай пробує, — спокійно відповіла Оксана. — Мені вже байдуже.
Злою вона не була. Гнів вигорів десь на третій день і залишив після себе дивну, незвичну порожнечу. Вісім років — це не дрібниця. Це спільні звички, маленькі домашні обряди, жарти, зрозумілі лише двом, спогади про подорожі, вечори на кухні, плани, які колись здавалися спільними. Навіть якщо людина виявилася зовсім не тією, за кого себе видавала, викреслити її з пам’яті одним рухом неможливо.
Але й залишати таку людину поруч — теж неможливо.
Оксана замінила всі замки, поставила сигналізацію й камеру в передпокої. Тепер, вирушаючи у відрядження, вона відкривала застосунок на телефоні й бачила: у її квартирі порожньо. Ніхто не ходить кімнатами, не відчиняє шафи, не впускає чужих людей у її простір.
Квіти вона навчилася поливати сама перед від’їздом: ставила горщики в таз із водою й перевіряла, чи вистачить їм вологи. Побутову техніку контролювала через систему розумного дому. Навіть сміття почала виносити власноруч і з подивом виявила, що це зовсім не подвиг.
Одного дня, приблизно за місяць після їхнього фактичного розриву, їй зателефонували з незнайомого номера. Якби Оксана знала, хто це, не відповіла б.
— Оксано, привіт, — голос Тараса звучав водночас винувато й нахабно. — Як ти?
— Що тобі потрібно? — запитала вона без жодного привітання.
— Я просто… скучив. Може, побачимося?
— Навіщо?
Він замовк. У слухавці було чути, як він мнеться, добирає слова, намагається знайти тон, який подіяв би на неї.
— Я хочу вибачитися, — нарешті промовив він. — По-справжньому. Я був неправий. Я все зрозумів. Може, даси мені шанс?
— Ти зрозумів, що здавав мою квартиру за моєю спиною? Чи зрозумів лише те, що я тебе виставила?
— Ну… і те, і те.
— Ні, — сказала Оксана. — Не зрозумів. Якби справді зрозумів, то не дзвонив би й не просив зустрічі. Ти просто дав би мені спокій.
Вона скинула виклик і одразу додала номер до чорного списку.
Того ж вечора Оксана сиділа на кухні, тримала в руках чашку імбирного чаю й дивилася у вікно. Її вікна виходили в тихий двір зі старими липами. Зараз дерева стояли голі, темні, трохи сумні. Але незабаром мала прийти весна, і гілки знову вкриються зеленню та цвітом.
Оксана думала про те, що буде далі. Робота залишилася. Квартира — теж. Подруги, поїздки, плани, маленькі радощі — усе це нікуди не зникло. А чоловік, який мав бути близьким, виявився лише випадковим попутником на певному відрізку дороги. Прикро? Так. Болісно? Безперечно. Але не смертельно.
Їй згадалася бабуся, яка колись залишила їй цю квартиру. Вона часто повторювала: «Майно — не найважливіше, Оксанко. Головне, щоб дім був твоїм. Не тільки за паперами, а по-справжньому. Якщо в домі чужі люди — це вже не дім».
Раніше Оксана не до кінця розуміла ці слова. Тепер зрозуміла.
Вона допила чай, вимила чашку й пішла до спальні. На тумбочці біля ліжка лежала папка з новими документами: заява на розлучення вже була зареєстрована й чекала судового розгляду. Оксана відкрила її, ще раз пробігла очима останню сторінку й поклала назад.
Усе налагодиться, подумала вона. Не миттєво, не завтра, але налагодиться. А Тарас… Тарас залишиться в минулому. Саме там, де йому місце.
Ключі від цієї квартири більше нікому не потрібні. Лише їй.
