І цього разу Новий рік мав стати для неї не символом нового початку, а межею, від якої все рахуватиметься інакше.
Андрій повернувся п’ятого січня. Не першого й не другого, а саме п’ятого — тоді, коли святкова млість уже розвіюється, а всередині лишається важке, неприємне відчуття: щось пішло зовсім не так.
Двері він відімкнув своїм ключем. Обережно, повільно, без звичного гуркоту. Наче заздалегідь розумів: шуміти тут не варто.
— Я прийшов, — промовив він у порожній передпокій.
— Чую, — озвалася Олена з кімнати. — Роззувайся.
Він зайшов, рівно поставив черевики, як робив колись, коли ще вірив, що такі дрібниці щось змінюють. Куртку повісив акуратно. Жодного пакета з подарунками в руках не було.
— З минулими святами, — невпевнено кинув він, зазираючи до кімнати.
— І тебе, — відповіла вона, не підводячись із дивана. — Як мама?
— Нормально, — надто швидко сказав Андрій. — Сусід допоміг із опаленням. Поки що.
— «Поки що» — це у вас, як завжди, — сухо кивнула Олена. — Сідай, якщо вже прийшов.
Він сів навпроти й кілька секунд мовчав, ніби збирався з думками.
— Олено, — почав нарешті. — Нам треба поговорити. Спокійно. Без крику. Як дорослі люди.
— Я не проти, — вона подивилася йому просто в очі. — Мені теж набридло зриватися. Я хочу розуміти, що буде далі.
— Ти стала іншою, — сказав він після паузи. — Раніше ти була м’якша.
— Ні, — рівно заперечила вона. — Раніше я просто мовчки терпіла.
— Хіба це не те саме?
— Ні, Андрію. Терпиш тоді, коли знаєш, заради чого. А я терпіла лише тому, що боялася сварок.
— А тепер не боїшся?
— Тепер мене лякає інше. Що мине ще п’ять років, я прокинуся й зрозумію: прожила не своє життя.
Він відвів очі.
— Мама каже, що ти її викреслила.
— Я нікого не викреслювала, — втомлено відповіла Олена. — Просто не хочу жити за її сценарієм.
— Вона вже немолода.
— Їй шістдесят п’ять. Коли їй потрібно, вона енергійніша за нас обох разом.
— Ти несправедлива до неї.
— Можливо. Зате чесна.
Андрій різко видихнув.
— Знаєш, що вона сказала мені першого січня?
— Приблизно здогадуюся.
— Вона сказала: «Якщо обереш її — втратиш мене».
Олена повільно підняла брови.
— І ти приїхав, щоб мені це переказати?
— Ні, — він похитав головою. — Я приїхав, бо зрозумів: мене змушують обирати. І ти, і вона.
— Я не ставила тебе перед вибором, — твердо сказала Олена. — Я лише показала, де проходить моя межа.
— А це, по-твоєму, не вибір?
— Ні. Це умови, за яких я можу жити.
— Ти завжди думаєш передусім про себе, — з гіркотою кинув він. — А я? А мама?
— Хтось же має поставити мене на перше місце, — спокійно відповіла Олена.