— Я не збираюся нічого ділити на шматки! Квартира належить мені — і крапка! — різко сказала я, не відводячи погляду від чоловіка.
Марія відімкнула двері власної оселі й завмерла на порозі, як робила це вже багато років поспіль. Перед нею відкривалася простора вітальня з високою стелею, широкими вікнами, крізь які щедро лилося денне світло, і паркетом, що його колись власноруч укладали її батьки.
Трикімнатна квартира в центрі міста була спадком, який дістався Марії після смерті мами й тата. Тут кожна дрібниця берегла їхню присутність: тихі сімейні вечори, теплий сміх, розмови за чаєм, відчуття дому, якого вже не повернути.
Коли Олександр освідчився їй, Марія майже одразу запропонувала переїхати до неї. Місця вистачало з головою, помешкання було велике й зручне. Олександр погодився без жодних вагань: міцно обійняв її, поцілував і сказав, що це чудова думка. Весілля вони відгуляли скромно, без пишноти й зайвої метушні. А після короткої весільної подорожі взялися облаштовувати спільний побут.
Марія працювала дизайнеркою інтер’єрів. Олександр був фахівцем в IT-компанії. Разом вони вирішили, що квартирі не завадить оновлення. У вітальню купили новий диван, старі штори замінили на сучасні жалюзі, кухню переробили майже повністю: світлі фасади, вбудована техніка, зручні шафи. Кожна зміна тішила Марію. Оселя ніби оживала по-новому і поступово ставала вже не лише її, а їхнім спільним домом.
Олександр часто кликав до себе друзів. Вони засиджувалися на кухні, пили пиво, сперечалися про футбол або обговорювали комп’ютерні ігри. Гості щоразу із захопленням повторювали:
— Олександре, ти непогано влаштувався! Така квартира, така вродлива дружина. Щасливчик ти, нічого не скажеш.
Олександр у відповідь лише усміхався і не заперечував. Марія чула ці розмови, але тоді не ображалася. Квартира й справді була гарна, а ділити її з чоловіком здавалося їй природним і правильним.
Перші шість місяців минули спокійно. Марія працювала вдома: зазвичай зачинялася в кабінеті, сиділа біля комп’ютера й готувала проєкти для клієнтів. Олександр повертався пізно, втомлений, проте задоволений. Вечорами вони вечеряли разом, дивилися серіали, планували вихідні. Життя текло рівно, без сварок і гострих кутів.
Усе змінилося після того, як свекруха почала навідуватися до них дедалі частіше. Світлана Іванівна мешкала в сусідньому районі, у старій двокімнатній квартирі, яку багато років винаймала. Раніше вона з’являлася нечасто — переважно на свята або з якогось особливого приводу. Та після весілля її візити стали майже звичним явищем.
Спершу вона приходила з випічкою.
— Марійко, я пиріг спекла, скуштуйте. Мій Олександр дуже любить з яблуками.
Марія дякувала, ставила чайник. Світлана Іванівна сідала за стіл, пила чай, трохи розмовляла, а потім підводилася й починала неквапно ходити кімнатами.
— Як же у вас гарно. Планування зручне, світла багато. І ремонт свіжий, одразу видно — робили з душею.
— Дякую, Світлано Іванівно, — чемно відповідала Марія.
Свекруха заходила до спальні, уважно розглядала шафи, потім зазирала й до кабінету.
— А тут що у вас, робоча кімната?
— Так, я працюю з дому.
— Зручно, звісно. Ціла окрема кімната під роботу. Розкіш, та й годі.
Говорила вона начебто схвально, але Марія вловлювала в цих словах щось інше. Не відверту заздрість, ні. Радше оцінювання. Ніби Світлана Іванівна подумки прикидала, як ще можна було б використати цей простір.
Візити не припинялися. То свекруха приносила печиво, то забігала «просто дорогою, бо була неподалік». Бувало, приходила вдень, коли Олександра не було вдома. Марія відчиняла двері, запрошувала її всередину, але в душі щоразу сильніше наростало невиразне занепокоєння. Світлана Іванівна надто прискіпливо оглядала квартиру, надто часто цікавилася плануванням, площею, цінами на житло в цьому районі.
Одного разу вона зупинилася біля вікна в кабінеті й подивилася у двір.
— Вид гарний. Тихо, зелені багато. Таке місце справді на вагу золота.
— Так, мої батьки дуже любили цей район.
— Батьки, кажеш? Тобто квартира дісталася тобі від них?