— Так.
— Зрозуміло. Пощастило тобі, Маріє. Не кожній людині випадає така спадщина.
Марія промовчала. Слово «пощастило» неприємно різонуло їй слух. Наче смерть батьків і квартира, що залишилася після них, були якимось виграшем, а не болючою втратою, з якою вона досі не навчилася жити.
Олександр на материні розпитування майже не зважав. Коли Марія обережно заговорила з ним про те, що Світлана Іванівна надто часто приходить і занадто уважно все роздивляється, він лише відмахнувся.
— Та годі тобі. Мама зайшла — і що з того? Вона сама, їй нудно, от і навідується.
— Але вона щоразу оглядає квартиру так, ніби оцінює її.
— Ти накручуєш себе. Не вигадуй там, де нічого немає.
Марія не стала наполягати. Можливо, справді перебільшує. Світлана Іванівна поводилася чемно, усміхалася, дякувала за чай, не казала нічого відверто образливого. Починати сварку через підозри здавалося дурницею.
Минуло кілька місяців, і сестра Олександра, Олена, повідомила, що виходить заміж. Їй було двадцять чотири, вона працювала менеджеркою й заробляла небагато. Її наречений Максим працював на будівництві. Молодята винаймали маленьку однокімнатну квартиру на двох і ледве зводили кінці з кінцями, бо оренда забирала значну частину їхніх доходів.
Весілля зробили скромне, у невеликому кафе, запросили приблизно тридцять людей. Світлана Іванівна сяяла від гордості, виголошувала тости, обіймала доньку й раз у раз витирала очі. Олександр привітав сестру, Марія теж сказала кілька теплих слів. Вечір минув жваво й по-домашньому, гості розходилися вже пізно.
Через тиждень після весілля Світлана Іванівна знову з’явилася на порозі. Цього разу без торта й без звичних усмішок. Обличчя в неї було зосереджене, у руці вона тримала сумку з паперами. Олександр був удома: сидів на дивані й дивився телевізор. Марія саме готувала вечерю на кухні.
— Олександре, Маріє, нам треба серйозно поговорити, — сказала свекруха, заходячи до вітальні.
Марія витерла руки рушником і вийшла з кухні. Світлана Іванівна сіла за стіл, дістала із сумки кілька аркушів і розклала перед собою. Олександр пересунувся ближче до матері, а Марія залишилася стояти.
— Про що йдеться, Світлано Іванівно?
— Про Олену. У них із Максимом великі труднощі з житлом. Оренда дорога, майже вся зарплата йде туди. Купити власну квартиру вони не можуть, грошей немає.
— Це їхнє життя, — обережно відповіла Марія. — Вони дорослі люди.
— Звісно, дорослі. Але ми ж родина. Рідним треба допомагати.
Марія напружилася. У слові «допомагати» раптом прозвучало щось таке, що їй зовсім не сподобалося.
— І яку саме допомогу ви маєте на увазі?
Світлана Іванівна перевела погляд на Олександра, потім на Марію й усміхнулася так, ніби вже все вирішила.
— У вас тут місця більш ніж достатньо. Три кімнати, а живете лише вдвох. По суті, зайва площа просто пустує.
— Зайва? — Марія насупилася. — Що ви хочете сказати, Світлано Іванівно?
— Я подумала, що цю квартиру можна було б розміняти на дві однокімнатні. Одну — вам, другу — Олені з Максимом. І всі були б у виграші. Ми вже навіть кілька варіантів подивилися, ось фото, планування, ціни.
Вона говорила так буденно, ніби пропонувала сходити по хліб або переставити шафу в інший кут. Марія застигла, не одразу усвідомлюючи почуте. Розміняти квартиру? Її квартиру?
— Ви це серйозно? — голос у неї здригнувся.
— Абсолютно серйозно. Кожна сім’я матиме окреме житло. Олена нарешті отримає свій дім, ви теж без даху над головою не залишитесь. А якщо після угоди ще щось залишиться, я могла б поїхати в санаторій, трохи підлікуватися.
Світлана Іванівна говорила впевнено й далі пояснювала свій план, ніби йшлося не про чуже майно, а про спільний сімейний запас, яким можна розпорядитися на свій розсуд. Марія слухала її й відчувала, як у грудях стискається тугий холодний вузол.
— Світлано Іванівно, це моя квартира, — повільно вимовила вона.
— Та звісно, твоя. Але ви з Олександром чоловік і дружина. У сім’ї все спільне.
— Ні. Не все. Цю квартиру я отримала від батьків ще до шлюбу. Це моя особиста власність.
— Ой, Маріє, хіба це так важливо? Ви живете разом, а родичам треба підставляти плече.
Марія подивилася на чоловіка. Олександр мовчав, втупившись у підлогу. Обличчя його було напружене, губи стиснуті в тонку лінію. Вона чекала, що він нарешті скаже бодай слово на її захист.