— Олександре, ти й далі мовчатимеш?
Чоловік повільно підвів очі. Спершу глянув на матір, потім — на дружину, ніби зважував, на чий бік стати.
— Якщо чесно… ідея не така вже й погана, — промовив він тихо.
Марія завмерла. На мить їй здалося, що вона неправильно почула.
— Ти зараз серйозно?
— Цілком. Олені справді потрібна підтримка. Ми могли б обміняти квартиру на меншу. Нам і там вистачило б місця, зате допомогли б моїй сестрі.
— На меншу? — Марія відчула, як у неї затремтіли пальці. — Ти хоч розумієш, що саме пропонуєш?
— Розумію. Це ж не кінець світу. Люди часто міняють житло.
— Міняють? — її голос зірвався вище. — Олександре, це моя квартира! Батьки залишили її мені! Я тут виросла!
— Маріє, не кричи. Давай поговоримо спокійно.
— А що тут обговорювати? Ти хочеш, щоб я пожертвувала своїм житлом заради твоєї сестри?
— Не пожертвувала, а обміняла. Ти ж не залишишся на вулиці, у тебе буде інша квартира.
— Але не ця! Не цей дім!
Світлана Іванівна одразу втрутилася:
— Марійко, навіщо так нервувати? Ми просто запропонували розумний вихід. Ти матимеш квартиру, Олена також матиме. Усі тільки виграють.
— Ні, не всі! Я втрачу свій дім!
— Та це лише стіни, — свекруха зневажливо махнула рукою. — Найголовніше — родина. Рідні люди мають триматися разом.
У Марії всередині ніби закипіла кров. Щоки палали, руки самі стиснулися в кулаки.
— Я нічого не мінятиму! Квартира моя — і крапка!
Її слова прозвучали різко й гучно. Вона дивилася Олександрові просто в очі, не відводячи погляду. Він здригнувся, наче отримав ляпас. Світлана Іванівна важко зітхнула.
— Ось воно як, — похитала головою вона. — Ти егоїстка. Думаєш тільки про себе.
— Я захищаю те, що належить мені.
— Невже якісь стіни для тебе важливіші за людей?! — Світлана Іванівна схопилася з місця. — Ми говоримо про сім’ю, а ти все зводиш до майна! Невдячна ти, Маріє. Олександр тебе любить, піклується про тебе, а ти навіть його рідній сестрі допомогти не хочеш!
— Я не зобов’язана допомагати ціною власної квартири!
— Ще й як зобов’язана! Ти дружина! Маєш підтримувати чоловіка в усьому!
Олександр підвівся й спробував стати між ними.
— Мамо, заспокойся. Маріє, прошу, давайте не будемо кричати.
— Не будемо кричати? — вона різко повернулася до нього. — Ти хочеш забрати в мене квартиру, а я маю мовчати?
— Не забрати. Обміняти. Це різні речі.
— Для мене — ні! Я не хочу втрачати цей дім!
— Чому втрачати? У тебе буде інше житло.
— Мені не потрібне інше! Я хочу жити тут!
Світлана Іванівна театрально схопилася за голову.
— Господи, яка ж ти вперта! Про родину не думаєш зовсім, тільки про себе!
— Я думаю про себе, бо більше про мене тут ніхто не думає!
Сварка розгорілася ще дужче. Світлана Іванівна вже майже кричала про невдячність, егоїзм і те, що Марія нібито руйнує сім’ю. Олександр намагався вгамувати матір, але водночас переконував дружину, що все можна вирішити мирно, без скандалу. А Марія стояла посеред вітальні й виразно відчувала: назад дороги вже немає.
— Ця квартира належить мені. Мої батьки заробили на неї, вони залишили її мені. Я нікому її не віддам.
— Маріє, я ж тільки пропоную допомогти моїй сестрі, а ти вперлася! — Олександр подивився на неї з докором.
— Ти хочеш розв’язати проблеми своїх родичів за мій рахунок!
— За наш рахунок! Ми ж сім’я!
— Сім’я не означає, що я повинна принести в жертву власний дім!
Світлана Іванівна ступила ближче й тицьнула в Марію пальцем.
— Погана ти дружина. Справжня дружина завжди підтримує чоловіка. Завжди допомагає його рідним. А ти бачиш тільки себе!
— Світлано Іванівно, прошу вас, ідіть, — тихо, але твердо сказала Марія.
— Що?
— Залиште мій дім. Негайно.
Обличчя свекрухи налилося червоним.
— Ти мене виганяєш?
— Так. Виганяю. Це моя оселя, і я не дозволю вам кричати тут на мене.
— Олександре! — вона різко обернулася до сина. — Ти чуєш, як вона зі мною розмовляє?
Олександр розгублено стояв між матір’ю та дружиною.