Цього разу Новий рік мав стати не початком чогось світлого, а межею, від якої доведеться рахувати все заново.
Андрій повернувся п’ятого січня. Не першого й не другого, а саме тоді, коли святкова метушня вже розсипається, залишаючи по собі важкий осад і неприємне відчуття, ніби щось остаточно пішло не туди.
Він відімкнув двері власним ключем. Обережно, тихо, без звичного різкого руху. Наче наперед знав: грюкати сьогодні не варто.
— Я вдома, — промовив він у напівтемний передпокій.
— Чую, — відгукнулася Олена з кімнати. — Роззувайся.
Андрій пройшов усередину, поставив черевики рівно, як колись робив завжди, коли ще вірив, що такі дрібниці щось змінюють. Куртку повісив акуратно. У руках не було ні пакета, ні подарунків, ні бодай якоїсь спроби згладити паузу.
— З минулими святами, — ніяково кинув він, зазираючи до кімнати.
— І тебе, — відповіла Олена, не підводячись із дивана. — Як мама?
— Та нормально, — надто поспішно сказав він. — Сусід допоміг із опаленням. Поки що.
— «Поки що» — це у вас майже традиція, — тихо зауважила вона. — Сідай, якщо вже прийшов.
Він опустився на край крісла. Кілька секунд мовчав, ніби підбирав слова й водночас боявся їх вимовити.
— Олено, — почав Андрій. — Нам справді треба поговорити. Спокійно. Без сварок. Як дорослим людям.
— Я не проти, — вона дивилася просто на нього. — Мені теж набридло зриватися на крик. Я хочу розуміти, що відбувається.
— Ти стала іншою, — сказав він після паузи. — Раніше ти була м’якшою.
— Ні, — рівно відповіла Олена. — Раніше я просто мовчки терпіла.
— Хіба це не те саме?
— Ні, Андрію. Терпіти можна, коли знаєш, заради чого. А я терпіла лише тому, що боялася будь-якого конфлікту.
— А тепер уже не боїшся?
— Тепер мене лякає інше. Прокинутися ще через п’ять років і зрозуміти, що все життя прожила не так, як хотіла.
Він відвів очі.
— Мама каже, що ти її викреслила.
— Я нікого не викреслювала, — втомлено промовила Олена. — Просто я більше не збираюся жити за її правилами.
— Вона вже немолода.
— Їй шістдесят п’ять. Коли їй потрібно, енергії в неї більше, ніж у нас із тобою разом.
— Ти несправедлива до неї.
— Можливо. Але принаймні чесна.
Андрій різко видихнув.
— Знаєш, що вона сказала мені першого січня?
— Можу здогадатися.
— Вона сказала: «Якщо вибереш її — втратиш мене».
Олена повільно підняла брови.
— І ти приїхав, щоб просто передати мені ці слова?
— Ні, — він похитав головою. — Я приїхав, бо зрозумів: мене ставлять перед вибором. І ти, і вона.
— Я тебе ні перед яким вибором не ставила, — твердо сказала Олена. — Я лише назвала межу, за яку більше не піду.
— А це хіба не вибір?
— Ні. Це умови, за яких я можу жити.
— Ти завжди ставиш себе на перше місце, — з гіркотою кинув він. — А я? А мама?
— Хтось же має поставити мене на перше місце, — спокійно відповіла вона.