— Ти цього не зробив. Отже, доведеться мені.
— Родина тримається на поступках!
— Поступка має сенс тоді, коли назустріч ідуть обоє, — Олена трохи нахилилася до нього. — А в нас поступалася лише я. Своїм часом, нервами, власним простором. Навіть домом.
— Ти все перебільшуєш.
— Ні, Андрію. Я просто нарешті перестала применшувати те, що зі мною відбувалося.
Він підвівся й кілька разів пройшовся кімнатою, ніби шукав відповідь десь між стінами.
— Я не можу покинути маму.
— Я й не вимагаю цього від тебе.
— Але ти не хочеш її прийняти.
— У своєму домі — ні.
— Тобто виходу немає?
Олена довго дивилася на нього — спокійно, уважно, без злості. Потім ледь кивнула.
— Так. І це вже час визнати.
— Ти все вирішила? — майже пошепки спитав він.
— Так.
— Коли саме?
— Десь між твоїм повідомленням «поговоримо після свят» і першим січня, — чесно сказала вона. — Коли я сиділа тут сама, чула, як за стіною сусіди кричать «З Новим роком», і раптом зрозуміла: мені тихо. Спокійно. Уперше за дуже довгий час.
— Спокійно… без мене?
— Так.
Андрій знову опустився на стілець. Плечі в нього зсутулилися.
— І що тепер?
— Тепер — розлучення, — рівно відповіла Олена. — Без сварок. Без боротьби за речі. Просто кінець.
— А якщо я спробую все виправити?
— Ти вже намагався, — вона повільно похитала головою. — Але не заради нас. А щоб усім було зручно. Усім, крім мене.
— Я кохаю тебе.
— Я знаю. Та самого кохання замало, якщо в ньому немає поваги.
Вони замовкли. Тиша стала важчою за будь-які слова. За вікном хтось розчищав двір від снігу, і металевий скрегіт лопати неприємно дряпав слух.
— Я поїду, — нарешті промовив Андрій. — Сьогодні.
— Добре.
— Ти навіть не спитаєш, куди?
— Це твій вибір, — сказала вона. — Як і все інше.
Він кивнув, підвівся й пішов до спальні збирати речі.
За сорок хвилин Андрій стояв у передпокої з дорожньою сумкою в руці.
— Якщо раптом… — почав він.
— Не треба, — м’яко, але непохитно зупинила його Олена. — Не залишай цих «якщо раптом». Так двері зачиняти легше.
Він востаннє подивився на неї.
— Ти стала жорсткою.
— Ні. Я стала чесною.
Двері зачинилися.
За місяць їх розлучили. Швидко, спокійно, без сцен. Суддя втомленим голосом поставила звичні запитання й почула такі самі звичні відповіді.
Олена вийшла надвір і глибоко вдихнула морозне повітря. Січень був сірий, але дивовижно прозорий.
Вона не зруйнувала родину. Вона лише перестала бути зручною.
У кишені завібрував телефон. Телефонувала подруга.
— Ну що?
— Усе, — сказала Олена. — Я вільна.
— Тоді живи.
Олена сховала телефон, рушила засніженою вулицею й уперше за довгий час подумала не про те, кому й що вона винна, а про те, чого хоче сама.
І це був найправильніший початок року, який тільки можна було уявити.