Дорогою вона вже будувала в голові сміливі плани на майбутнє.
Олексій тим часом почувався майже переможцем. Матері допоміг, сестрі теж підставив плече, а головне — убезпечив майно від будь-яких можливих претензій дружини. Валентина Степанівна не шкодувала для сина похвали й раз у раз повторювала, що він учинив розумно, завбачливо і по-чоловічому твердо.
— Тепер усе під контролем, — задоволено казала свекруха. — Молодець, сину. Оце я розумію — справжній чоловік.
Залишалося тільки прибрати з цього рівняння Оксану. Олексій розумів: тягнути далі небезпечно. Рано чи пізно дружина помітить, що з рахунку зникли гроші. Отже, треба було діяти на випередження.
У середині жовтня він подав до суду заяву про розлучення. Зробив це потай від Оксани. Просто зібрав потрібні папери, написав заяву й відніс її до суду.
У графі причини вказав стандартне формулювання: несумісність характерів і неможливість подальшого спільного життя. Попереднє засідання суддя призначив через місяць.
Отже, в Олексія ще був час, щоб підготувати дружину до «неминучого».
Двадцятого жовтня ввечері він повернувся додому в чудовому настрої. Навіть щось тихенько наспівував, роззуваючись у передпокої.
Оксана саме готувала вечерю на кухні. Кирило сидів за столом і зосереджено малював.
— Мамо, дивись, я дракона намалював! — радісно повідомив хлопчик, піднімаючи аркуш.
— Гарний вийшов, — усміхнулася Оксана, розкладаючи тарілки. — Олексію, вечерятимеш?
— Зараз, — кинув чоловік і пройшов до кімнати.
Оксана подумала, що він пішов переодягнутися. Та минула буквально хвилина, і Олексій знову з’явився на кухні. Він зупинився у дверях, сперся плечем об стіну й подивився на дружину з дивною усмішкою.
Це була не звичайна усмішка, а така, яку люди натягують на обличчя, коли хочуть справити враження або насолодитися власною перевагою.
— Кириле, йди до своєї кімнати, пограйся, — сказав Олексій синові.
— Але я ще не повечеряв! — обурився хлопчик.
— Я сказав — іди.
У голосі батька прозвучало те, з чим сперечатися було марно. Кирило невдоволено сопнув, узяв свій малюнок і вийшов із кухні.
Оксана насторожилася. Олексій поводився так лише тоді, коли збирався повідомити щось важливе. І зазвичай — неприємне.
— Щось сталося? — запитала вона, витираючи руки кухонним рушником.
Олексій витримав театральну паузу. Потім повільно, ніби смакуючи кожне слово, промовив:
— Я подав на розлучення. І так, є ще одна новина.
Оксана завмерла. Сказане ніби не одразу дійшло до свідомості. Розлучення? Чому? Звідки це взялося?
— Я не розумію, — повільно сказала вона. — Про що ти говориш?
— Про те, що наш шлюб закінчився, — Олексій криво всміхнувся. — А знаєш, що найкумедніше? У тебе тепер нічого немає.
Він голосно розсміявся. Гучно, самовдоволено, так, наче щойно розповів блискучий жарт.
— Квартиру я переоформив на маму. Усі гроші зі спільного рахунку зняв і віддав Світлані на її бізнес. Тож можеш навіть не сподіватися. Ти залишилася ні з чим.
Оксана стояла й дивилася на людину, яка ще вчора називалася її чоловіком. Дивилася уважно, майже відсторонено, ніби намагалася зрозуміти, чи він справді це говорить, чи вирішив влаштувати якусь жорстоку виставу.
Але в очах Олексія не було й натяку на жарт.
— Повтори, будь ласка, ще раз, — тихо попросила вона. — Я хочу переконатися, що правильно тебе зрозуміла.
— Та із задоволенням! — пожвавішав він. — Квартира більше не твоя. Грошей теж немає. Я все владнав. Тепер можеш пакувати речі й шукати собі житло. А заява на розлучення вже в суді. Незабаром ти взагалі перестанеш бути моєю проблемою.
— І давно ти це планував?
— Давно, — недбало махнув рукою Олексій. — Мама підказала. Вона завжди казала, що майно треба тримати в надійних руках. А дружина — це тимчасово. Сьогодні є, завтра немає.
— Зрозуміло, — кивнула Оксана.
Вона розвернулася й мовчки пішла до спальні. Олексій залишився на кухні, задоволений собою. Він очікував сліз, істерики, криків, благань. Але дружина поводилася напрочуд спокійно.
У спальні Оксана відчинила шафу, дістала теку з документами й швидко переглянула папери. Витягла свідоцтво про право власності на квартиру, договір купівлі-продажу, виписки з банківського рахунку.
Усе було на місці.
Вона повернулася на кухню. Олексій уже сидів за столом і доїдав суп. Схоже, розмова лише розпалила йому апетит.
— Олексію, — спокійно сказала Оксана й поклала документи перед ним на стіл. — Ти справді вважаєш, що все настільки просто?
— А в тебе є сумніви? — хмикнув він.
— Є. Квартира оформлена на нас обох. Щоб переоформити її на твою матір, потрібна була моя згода. Я її не давала.
— Давала. Просто не пам’ятаєш, — байдуже кинув Олексій.
— Тобто мій підпис підробили?
— І що з того? Усе вже зареєстровано. Пізно щось змінювати.
Оксана прикусила губу. Вона змусила себе дихати рівно й повільно. Треба було зберігати холодну голову й не дозволити емоціям узяти гору.
— Добре. А гроші з рахунку ти зняв без мого відома?
— Це був спільний рахунок. Я мав право.
— Мав. Але ти витратив ці кошти не на потреби сім’ї, а передав їх своїй сестрі. Це вже розтрата сімейного бюджету.
— Доведи! — фиркнув Олексій.
— Доведу, — коротко відповіла Оксана.
Вона взяла документи й телефон.
— Олексію, ти розумієш, що підроблення підпису — це кримінальне правопорушення? Експертиза легко встановить, чи справжній підпис.
— Та кому це треба? — відмахнувся він. — Ніхто з цим возитися не буде.
— Я буду, — так само рівно сказала Оксана. — Побачимося в суді. Там і з’ясуємо, хто насправді залишиться ні з чим.
Олексій перестав їсти. Уперше за весь вечір на його обличчі промайнула тінь сумніву.
— Ти мені погрожуєш?
— Ні. Просто пояснюю, як розвиватимуться події. Ти подав на розлучення — добре. Я братиму участь у процесі. І водночас подам позов: про визнання дарування недійсним, про поділ майна і про відшкодування шкоди через зняття коштів без моєї згоди.
— Та йди ти! — роздратовано гаркнув Олексій. — Усе вже зроблено. Нічого ти не доведеш.
— Побачимо, — знизала плечима Оксана.
Вона розвернулася й вийшла з кухні. Олексій залишився сам. Раптом вечеря перестала здаватися йому такою смачною.
Наступні два тижні минули в напруженій тиші. Олексій жив у квартирі так, ніби сидів на краю вулкана. Оксана не влаштовувала сцен, не кричала, не плакала. Вона просто мовчки робила свої справи. Вранці йшла на роботу, увечері поверталася додому, готувала Кирилові вечерю, вкладала сина спати.
З чоловіком вона говорила лише за крайньої потреби. Коротко. По суті. Переважно про дитину.
Олексій не міг зрозуміти, що відбувається. Він чекав істерик, погроз, умовлянь, можливо, навіть принижень. Але дружина поводилася так, ніби нічого особливого не сталося. І саме це вибивало його з рівноваги значно сильніше, ніж будь-які сльози.
Кілька разів він намагався завести розмову.
— Оксано, може, спокійно все обговоримо?
— Обговоримо в суді, — відповідала вона, навіть не відриваючись від книжки.
— Може, ти перебільшуєш? Не все ж так страшно.
— Побачимо.