У день, коли мені нарахували зарплату, телефон раптом ожив різким, владним дзвінком, у якому вже з перших секунд чулося: заперечення не приймаються. На екрані висвітилося ім’я свекрухи. Я спокійно взяла слухавку й навіть не встигла привітатися, бо у вухо одразу врізався наказовий тон, що не обіцяв нічого доброго:
— Маріє, негайно надішли мені скриншот із банківського застосунку. Хочу бачити, скільки тобі сьогодні прийшло.
Я не стрималася й щиро розсміялася просто в телефон. Схоже, Оксана Михайлівна надумала блискавично змінити професію: із поважної пенсіонерки перекваліфікуватися на мого персонального фінансового ревізора.
— Доброго дня, Оксано Михайлівно. Ви мені податкову знижку оформлювати зібралися чи колекторську фірму відкриваєте? — поцікавилася я, зручніше вмощуючись у кріслі.
— До чого тут знижка! — обурено вигукнула свекруха на тому кінці зв’язку. Її явно збило з пантелику те, що я не кинулася виконувати розпорядження. — Я повинна знати сімейний бюджет! Надсилай, кому сказано. У мене до тебе серйозна розмова!
Я просто натиснула відбій. Навіть не стала витрачати сили на ввічливе прощання. Мені тридцять вісім, я працюю офтальмологом у великій міській клініці, сама заробляю на власні потреби й давно минула той ніжний вік, коли чужий крик змушує тремтіти.
За вікном вила хуртовина, жбурляючи в шибки колючі жмені снігу. А в нашій теплій кухні пахло свіжозавареним чаєм із чебрецем і домашнім спокоєм. Мій чоловік Андрій сидів за столом і зосереджено переглядав робочу пошту на ноутбуці. Поруч, розкинувшись на стільці так, ніби займав рівно половину кухонного простору, чаював мій дядько Остап — колоритний чоловік із статурою бурого ведмедя, громовим басом і неймовірним, суто українським почуттям гумору. Він заїхав до нас дорогою з відрядження, і його поява завжди означала одне: вечір нудним точно не буде.
Минуло не більше сорока хвилин, коли в передпокої вимогливо клацнув замок. Оксана Михайлівна, яка мала погану звичку відчиняти наші двері своїм дублікатом ключів, рішуче увірвалася до квартири. Вона була закутана в пуховик і випромінювала ту саму метушливу, руйнівну енергію, з якою деякі люди приходять заподіювати іншим непоправне добро. Очевидно, мій скинутий дзвінок став для неї сигналом діяти особисто.
— Вітаю, молодь! — гучно оголосила вона, струшуючи сніг просто на ворс чистого килимка. — Маріє, це що за манери — кидати слухавку? Я ж тобі українською сказала: у нас важливе фінансове питання!
Я повільно вийшла в коридор і спокійно схрестила руки на грудях.
— Оксано Михайлівно, ви, здається, помилилися адресою. Фінансові питання розв’язують у банківських відділеннях. А тут наш дім. І особистий простір, у який заведено стукати.
Свекруха нервово смикнула плечем, скинула чоботи й упевненим, майже хазяйським кроком рушила на кухню.
— Ми одна родина! У сім’ї не повинно бути таємниць! — заявила вона, стягуючи шапку й умощуючись на чолі столу. — Зарплата Андрія повністю йде на вашу іпотеку та продукти, я це чудово знаю. А твій заробіток відтепер має стати нашим спільним резервним фондом. Я тут подумала на дозвіллі й вирішила, що фінанси треба взяти під мій контроль. Виключно з родинної турботи. Ви ще молоді, спустите гроші на всілякі дурниці! А мені терміново треба вкластися у здоров’я!
Вона раптом урвалася, помітивши дядька Остапа. Той привітно підняв свою величезну чашку й хитро примружив розумні, веселі очі.
— Моє шанування, Оксано. Якими вітрами тебе в таку завірюху занесло? — прогуркотів він так, що в блюдцях тихенько задзвеніли ложечки.
— Здрастуй, Остапе, — підтиснула губи свекруха, помітно невдоволена присутністю зайвого свідка. Та відступати від свого великого стратегічного плану вона, схоже, не збиралася.
Влаштувавшись зручніше, Оксана Михайлівна театрально зітхнула й склала руки на грудях човником.
— Я, власне, у справі. Мені терміново потрібні гроші на лікування. Вік, самі розумієте, бере своє. Лікар сказав, що лікування буде неймовірно дорогим.