— Авжеж ні. Відібрала в першого-ліпшого чоловіка на зупинці.
Оксана Павлівна навіть коротко всміхнулася, та одразу скривилася від болю.
— У тебе все з насмішкою.
— А як інакше? Без неї я б уже давно кричала.
Марія перелила бульйон у пластиковий стаканчик і простягла свекрусі. Та зробила кілька ковтків, трохи помовчала, а тоді ледь чутно спитала:
— Дмитро приходив?
— Зранку. Посидів хвилин десять і побіг на роботу.
— А Христина?
— Телефонувала. Сказала, що їй важко на це дивитися.
— Зрозуміло.
У цьому короткому «зрозуміло» вмістилося більше правди, ніж у всіх родинних розмовах за останні десять років.
Коли настав час виписки, Христина раптом виявилася страшенно зайнятою. То в неї діти, то майстер у ванній, то чоловік проти, то молодший закашляв, а літній людині, звісно ж, потрібен спокій.
Увечері Дмитро сидів на кухні, крутив у пальцях ложку й говорив кудись у стіл:
— Я не розумію, як бути. Доглядальницю наймати? Це дорого. Та й мама чужих людей не терпить.
— А мене, виходить, терпить? — поцікавилася Марія.
— Не починай.
— Я й не починала. Це ви всі починаєте тоді, коли вам так зручно.
Він підвів на неї очі. Не сердиті, як зазвичай, а розгублені.
— Маріє, ну справді. Що робити?
Вона подивилася на його обличчя й раптом дуже чітко збагнула: найбезпорадніші в цій історії зовсім не жінки. Найбезпораднішим був той, кому десятиліттями дозволяли нічого не вирішувати.
— Заберемо її до нас, — сказала Марія.
— Серйозно?
— Так. Але скажу один раз і без натяків. Я не прислуга, не громовідвід і не безкоштовна доглядальниця. Я допомагаю людині стати на ноги. Якщо почнуться накази, докори й спроби всістися мені на шию — усе завершиться того самого дня.
— Дякую.
— Не мені дякуй. Краще навчися хоч щось робити без мами з одного боку й дружини з іншого.
Перші дні вдома Оксана Павлівна поводилася тихо. А потім поступово повернулося знайоме.
— Маріє, каша надто густа.
— Долийте окропу.
— Маріє, у тебе на полиці пилюка.
— Візьміть серветку.
— Маріє, відчини вікно.
— Воно відчинене. Просто ви не помітили.
На четвертий день Марія зупинилася в дверях і спокійно, без підвищеного тону, сказала:
— Давайте домовимося одразу. Ви тут, бо вам потрібен догляд. Я готую, перу, нагадую про ліки й вожу вас до лікаря. Але перевіряти, як я живу, і командувати в моєму домі ви більше не будете. Не підходить — телефонуйте Христині. Раптом у неї дивом зникнуть усі обставини.
Оксана Павлівна стиснула губи.
— Ти грубо зі мною розмовляєш.
— Зате зрозуміло.
— Я лише сказала про пил.
— Ні. Ви перевірили, чи працює стара схема. Вона більше не працює.
Свекруха довго мовчала, а потім несподівано кивнула.
Після цього в квартирі вперше стало легше дихати. Вечорами Оксана Павлівна сиділа на кухні й повільно чистила овочі, щоб не почуватися зайвим предметом меблів. Марія готувала вечерю, слухала, як у кімнаті бурмоче телевізор, і думала, що справжня тиша — це коли тобі не доводиться без кінця виправдовувати своє «ні».
Якось свекруха заговорила сама:
— Моя свекруха була гірша за мене. Набагато. Пальцем по полицях водила, при гостях казала, що борщ у мене такий, наче його квартирантка зварила. Я тоді думала: от доживу до її віку — уже я точно знатиму, як правильно. А вийшло, що просто передала далі те, що сама терпіла.
— Родинна естафета знущань, — сухо сказала Марія.
— Схоже на те. Тільки знаєш, що найгидкіше? Я щиро вірила, що тримаю сім’ю докупи. А насправді лише всіх шикувала.
— Декому це було дуже вигідно.
— Ти про Дмитра?
— А про кого ж. Зручна роль: усе життя стояти між матір’ю та дружиною, нічого не вирішувати, а потім зітхати, що жінки такі складні.
Оксана Павлівна відклала ніж убік.
— Я чула, як він на балконі говорив Христині: «Марія побурчить і все одно зробить». Ти знала?
Марія завмерла з рушником у руках.
— Ні. Але на нього схоже.
— А я, стара дурепа, тільки в лікарні зрозуміла, хто приїхав до мене одразу, а хто прикрився поважними причинами.