У кишені знову завібрував телефон — Андрій надсилав повідомлення. Довге, плутане, напхане виправданнями до країв: «Я хотів як краще», «Думав, ти зрадієш», «Ми ж одна сім’я, у нас усе спільне».
Усе спільне.
Оксана криво всміхнулася. Нічого спільного в них насправді ніколи не було. Були її зароблені гроші — і його витрати, які вона роками покривала, переконуючи себе, що так і має бути в родині. Лише тепер ця правда проступила перед нею різко й безжально.
Вона підвелася з лавки, струсила з пальта пил і повільно рушила в бік метро. Цю ніч вона проведе в подруги. А вже завтра зранку піде до юриста.
Бо те, що сталося сьогодні, було не просто самовільним вторгненням у її житло. Цього вечора Оксана вперше побачила чоловіка без звичних виправдань і прикрас — таким, яким він був насправді. І цей образ лякав її значно більше, ніж чужі люди в її власній квартирі.
Юристка, до якої Оксана прийшла наступного ранку, виявилася жінкою років сорока: з уважним, гострим поглядом і звичкою безперервно перекочувати між пальцями ручку. Її звали Наталія Миколаївна.
— Ситуація неприємна, але, на жаль, не унікальна, — промовила вона, переглядаючи папери. — Ваш чоловік не мав права розпоряджатися вашою особистою власністю без вашої згоди. Навіть попри шлюб. І навіть якщо він переконує себе, що робив це «для родини».
— Я можу змусити його з’їхати? — тихо спитала Оксана. — Офіційно він тут не зареєстрований, але живе давно.
— Можете, — кивнула Наталія Миколаївна. — Щоправда, це трохи складніше, ніж із тимчасовими мешканцями. Подружжя зазвичай має право користуватися житлом одне одного, якщо інше не передбачено шлюбним договором. Але у вашій ситуації є суттєва обставина: квартира придбана до шлюбу й належить саме вам. У чоловіка права власності на неї немає.
Оксана слухала, і всередині в неї наче осідав важкий камінь. Вона не хотіла виганяти Андрія. Принаймні ще вчора не хотіла. Але після безсонної ночі на подружчиному дивані, після десятків разів перечитаних повідомлень, де брехня маскувалася під каяття, стало очевидно: межу вже перейдено.
— Я хочу, щоб він пішов, — сказала вона рівно. — Не обов’язково сьогодні, але найближчим часом. А ці люди… квартиранти… мають виїхати негайно.
Наталія Миколаївна знову кивнула й почала пояснювати порядок дій. Оксана занотовувала кожен пункт і відчувала, як із кожною фразою віддаляється від того життя, яке ще вчора вважала своїм. Воно скінчилося тієї миті, коли вона відчинила двері й побачила в передпокої чуже взуття.
До квартири вона повернулася за дві години. Усі були вдома. Світлана Петрівна мила посуд, Максим сидів на кухні з чашкою чаю, хлопчик бавився телефоном.
— Я проконсультувалася з юристом, — сказала Оксана, проходячи до вітальні. — У вас є два дні. Після цього я маю право звернутися до поліції та до суду. Я не хочу доводити до цього, тому прошу: знайдіть інший варіант якнайшвидше.
Світлана Петрівна витерла руки рушником і вийшла з кухні.
— Оксано, люба, ми вже шукаємо. Максим сьогодні поїде дивитися кімнату. Але зрозумійте й нас… усі гроші ми віддали Андрію Михайловичу. Завдаток, оплату за перший місяць. А тепер він не відповідає на дзвінки.
— Це не моя проблема, — відповіла Оксана, хоча всередині в неї боляче стиснулося. — Я дала вам навіть не два, а три дні. Скористайтеся цим.
Максим підвівся з-за столу. Високий, зморений, із почервонілими від недосипу очима.
— Може, ви все-таки підете нам назустріч? — попросив він. — Ну хоча б тиждень?
— Не можу, — Оксана похитала головою. — Вибачте. Але це мій дім. Я його не здавала. І я хочу повернутися сюди жити.
— А ваш чоловік? — Світлана Петрівна притисла долоні до грудей. — Що він на це скаже?
— Мій чоловік більше тут не житиме, — вимовила Оксана й сама відчула, як ці слова зависли в кімнаті важкою, остаточною правдою. — Тож посилатися на нього більше немає сенсу.
Вона пішла до своєї спальні. Двері, як і раніше, були замкнені навісним замком. Ключів у неї не було, тож Оксана викликала майстра. Той приїхав приблизно за годину й без зайвих запитань відчинив замок.
У спальні панував безлад. Андрій, очевидно, збирався поспіхом: шафи лишилися відчиненими, речі валялися абияк, на підлозі лежала його стара футболка. Та найгірше чекало не там. На приліжковій тумбочці Оксана побачила стос документів, перетягнутий гумкою.
Вона зняла гумку й почала переглядати папери. Копія договору оренди з теперішніми мешканцями. Ще одна — уже з іншими людьми. Потім третя. Андрій робив це не вперше. Протягом останніх шести місяців він не раз здавав її квартиру на короткий строк, щоразу підлаштовуючись під її рідкісні відрядження, щоб вона нічого не помітила.
Оксана опустилася на ліжко. Здавалося, під ногами остаточно провалюється підлога. Пів року він її обманював. Пів року приводив у їхній дім чужих людей, щойно вона їхала. Пів року вигадував історії про квіти, труби й необхідність наглядати за квартирою. Пів року жив іншим, прихованим від неї життям.
Телефон задзвонив. Андрій.
— Ти відчинила двері? — запитав він замість привітання.
— Я знайшла документи, — сказала Оксана. — Ти й раніше здавав мою квартиру, так?
На тому кінці запала тиша. Довга, як і вчора. І така сама промовиста.
— Я хотів тобі сказати, — нарешті видавив він. — Просто боявся.
— Чого саме?
— Твоєї реакції.
— І правильно боявся, — сухо відповіла вона. — Звідки в тебе були мої ключі?
— Я зробив дублікати.
— Коли?
— Давно. Ще торік.
Оксана заплющила очі. В пам’яті одразу спливло минуле літо: Андрій постійно кудись зникав, щось вигадував, говорив про додатковий заробіток. Вона вважала, що він знайшов підробіток.
