— Ви до кого, дівчино? — з передпокою визирнула повнувата жінка в домашньому халаті й насторожено примружилася.
Марта завмерла на порозі власної квартири, стискаючи ручку важкої валізи на коліщатках. Ключ увійшов у замок без жодного спротиву, двері відчинилися, як завжди. Та замість знайомого домашнього запаху — квітів, кави й ледь відчутного шлейфу її парфумів — назустріч ударило щось чуже, несвоє.
— Я… додому, — відповіла Марта, відчуваючи, як земля ніби вислизає з-під ніг. — Я тут живу.
Жінка, якій було десь за п’ятдесят, із бігуді на голові та розширеними від переляку очима, відступила назад так різко, наче перед нею з’явився привид.
— Як це — живете? — у її голосі з’явилося тремтіння. — Ми цю квартиру винаймаємо в господаря. У нас і договір є, і квитанції про оплату…
Марта зробила крок уперед. Потім ще один. Валіза глухо стукнула об підлогу. Вона пройшла в коридор і машинально почала вихоплювати поглядом деталі, які різали очі. На вішаку висіли чужі куртки. Біля стіни стояли чоловічі кросівки й дитячі сандалі. З кухні долинав брязкіт посуду та чиїсь голоси.
— Мамо, хто там? — із-за рогу визирнув чоловік років тридцяти, у спортивних штанах і розтягнутій футболці. Побачивши Марту, він одразу напружився. — А ви хто така?
— Андрію! — гукнула жінка в халаті, озираючись до нього. — Вона каже, що мешкає тут!
Марта повільно обійшла їх і зазирнула до кімнат. У вітальні, де стояв її улюблений диван, куплений після довгих заощаджень, на килимі сидів хлопчик років семи й складав конструктор. Телевізор горлав на всю квартиру. На журнальному столику, де раніше лежали її альбоми й книжки в твердих палітурках, тепер стояли пластикові тарілки з недоїдками та чашки з чайними пакетиками.
— Усі виходьте, — вимовила Марта рівно, хоча всередині в неї усе клекотіло.
— Нікуди ми не підемо, — чоловік, якого назвали Андрієм, схрестив руки на грудях. — Ми заплатили наперед за місяць. Договір у нас на руках. І взагалі, хто ви така?
Жінка в халаті вже трохи опанувала себе. Переляк у її очах змінився недовірою й обережністю.
— Ми винайняли житло в Дмитра Сергійовича, — твердо сказала вона. — Є його паспортні дані, є розписка. Якщо у вас до нього якісь питання, то з ним і з’ясовуйте.
Дмитро Сергійович. Марта заплющила очі, намагаючись стримати хвилю нудоти. Дмитро — її чоловік. Той самий Дмитро Сергійович, із яким вона прожила вісім років. Той, кому вона залишила ключі, коли поїхала у тритижневе відрядження. Той, хто обіцяв поливати квіти й час від часу перевіряти, чи все гаразд із сантехнікою.
— Вони справді тут живуть? — тихо спитала вона, навіть не звертаючись ні до кого конкретно.
— Уже третій тиждень, — відповів Андрій. — Ми заїхали дев’ятого числа. А що вас дивує? Ми нічого не псували, речі господарські на місці. Навіть папери підписували, що відповідаємо за збереження майна.
Марта розплющила очі й перевела погляд на двері своєї спальні. Вони були зачинені. На ручці висів навісний замок.
— А це що таке? — вона кивнула в бік замка.
— Господар сказав, що там його особисті речі, — Андрій знизав плечима. — Заборонив чіпати, а ключ забрав із собою.
Господар. Марта гірко всміхнулася сама до себе. Власницею цієї квартири була вона. Двокімнатної квартири в центрі міста, яка дісталася їй від бабусі, котра відкладала на неї все життя. Саме Марта оформлювала документи, сплачувала податки, робила ремонт, вибирала шпалери, меблі, світильники. А тепер якийсь Дмитро Сергійович розпоряджався тут так, ніби це його законна територія.
Вона дістала телефон. Чоловік не відповів ні після першого гудка, ні після п’ятого. Марта написала коротко: «Я вдома. У моїй квартирі живуть чужі люди. Поясни». Потім натиснула «надіслати».
— Послухайте, — вона повернулася до жінки в халаті й постаралася говорити спокійно, хоч голос усе одно зрадницьки тремтів. — Мене звати Марта. Ця квартира належить мені. Я її нікому не здавала й нікому не дозволяла здавати. Людина, яка уклала з вами договір, — мій чоловік. Але права робити це він не мав.
Жінка зблідла. Натомість Андрій налився червоним і ступив ближче.
— Ваші сімейні сварки нас не стосуються, — різко кинув він. — Ми заплатили двадцять п’ять тисяч, ще й заставу дали. Тож нікуди ми не поїдемо.
— Помиляєтеся, — так само стримано відповіла Марта. — Поїдете. У вас є дві години, щоб зібрати речі.
— Та ви…
— Андрію, — жінка схопила його за руку. — Не треба. Подзвоніть Дмитру Сергійовичу, він усе пояснить.
Але Дмитро Сергійович слухавку не брав. На повідомлення також не відповідав. Ніби розчинився в повітрі. Марта набрала його матір, сестру, приятеля — ніхто не знав, де він. «Він казав, що в нього термінове відрядження», — промовила свекруха таким тоном, наче ця фраза могла все розставити по місцях.
Відрядження. Марта знову всміхнулася, тільки цього разу усмішка вийшла важкою, майже злою. Це вона працювала у великій компанії й їздила у відрядження раз на два-три місяці. А він сидів на пів ставки в якомусь дрібному офісі, приносив додому копійки, і всі ці роки саме вона тягнула на собі їхнє спільне життя.
Квартира була її. Автомобіль купили в кредит, але виплати теж лягли на неї. Навіть відпустки вони проводили переважно за її гроші.
— Ви самі почнете збиратися чи мені викликати поліцію? — запитала Марта, заходячи на кухню.
На столі, де колись стояли її улюблені фіалки, тепер красувалася трилітрова банка з квашеними огірками й брудна сковорідка. Усе довкола здавалося не просто чужим — воно виглядало як наруга над її життям, у яке хтось без дозволу ввірвався й розклав свої речі.
Хлопчик у вітальні перестав гратися. Він сидів нерухомо, дивився на Марту з-під козирка бейсболки й міцно стискав у руках деталь конструктора.
— Мамо, ми їдемо?
