— спитав він тоненько, майже пошепки.
Жінка в халаті — певно, його бабуся — одразу опустилася перед ним навпочіпки й поклала долоні йому на плечі.
— Усе гаразд, Максиме. Ми зараз усе владнаємо. Чуєш? Усе буде добре.
Марта стиснула пальці так, що нігті боляче вп’ялися в долоні. Їй було шкода цих людей. Вони справді, здається, не розуміли, у що їх втягнули. Не вони вигадали цей обман, не вони вирішили вдертися в її простір. Винним був Дмитро. Але ким він тепер був для неї? Шахраєм? Пройдисвітом? Чоловіком, який спокійно надумав заробити на її квартирі, навіть не спитавши дозволу?
Вона мовчки зайшла до ванної. Там усе теж було чуже. Її рушників не лишилося — замість них висіли якісь вицвілі, дешеві, з чужим запахом. Полички спорожніли: зникли шампуні, креми, скраби, дрібниці, які вона купувала для себе й розставляла роками. У кутку стояв дитячий горщик, а на пральній машині лежали чоловічі шкарпетки.
Марта вийшла назад, дістала телефон і набрала номер дільничного. Сперечатися з Андрієм було марно. Тут треба було діяти не криком, а законом.
Приблизно за сорок хвилин дільничний уже стояв у передпокої. Молодий, з утомленими очима, блокнотом у руці й виразом людини, яка за день вислухала забагато чужих драм. Він дав висловитися Марті, потім — квартирантам, уважно переглянув договір. У графі орендодавця значилося: «Дмитро Сергійович», чоловік Марти.
— Документи на житло маєте? — звернувся він до неї.
— Звичайно.
Марта відкрила свою дорожню сумку, що так і стояла нерозібрана біля дверей, і витягла теку. Право власності. Витяг із Державного реєстру речових прав. Квитанції про сплату податків. Усе було оформлено на неї.
Дільничний переглянув папери й перевів погляд на мешканців.
— Ситуація, м’яко кажучи, неприємна. Але ви заселилися без згоди власниці. Людина, яка передала вам квартиру, не мала на це права. Отже, приміщення доведеться звільнити.
— Та ми ж заплатили! — вибухнув Андрій. — Двадцять п’ять тисяч! І ще п’ять тисяч завдатку! У нас чек є!
— Це вже ваші претензії до того, хто взяв у вас гроші, — рівно пояснив дільничний. — Можете подавати позов, можете звертатися із заявою про шахрайство. Але залишатися в чужій квартирі без дозволу власниці ви не маєте права. Це самовільне зайняття житла.
— Яке ще самовільне? — Андрій майже кричав. — Ми договір підписали! Паспортні дані внесли!
— Договір укладено з особою, яка не є власником, — спокійно повторив дільничний. — І від власниці він не мав жодного доручення на здачу квартири. Така угода не має законної сили.
Жінка в халаті схлипнула, а за мить уже плакала відкрито. Максим теж заплакав і притиснувся до її колін, розгублено ховаючи обличчя.
— Куди ж нам тепер? — примовляла вона крізь сльози. — Ми з області приїхали, Андрій роботу знайшов… У нас більше нічого немає!
Марта дивилася на них, і всередині щось болісно стискалося. Вона не хотіла викидати людей на вулицю. Особливо дитину. Але й дозволити їм залишитися не могла. Це був її дім. Її квартира. Місце, де вона мала бути господинею, а не сторонньою людиною з валізою.
— Як вас звати? — тихіше спитала вона жінку.
— Марія Іванівна.
— Маріє Іванівно, я даю вам три дні, — сказала Марта й сама здивувалася, наскільки холодно прозвучав її голос. — Три дні, щоб знайти інше житло. За законом я не зобов’язана цього робити, але не хочу, щоб ваш онук ночував на вокзалі.
Дільничний коротко глянув на неї з ледь помітним подивом, однак промовчав.
Андрій уже відкрив рота, щоб заперечити, та Марія Іванівна вчепилася йому в руку й зашепотіла щось заспокійливе.
Марта підписала заяву, написану від руки, передала дільничному копії документів і вийшла на сходовий майданчик. Там вона притулилася спиною до холодної стіни й на кілька секунд заплющила очі.
Телефон у руці завібрував. Нарешті — Дмитро.
— Марто, тільки не заводься, — сказав він. У голосі була провина, але зовсім не та глибока, якої вона чекала.
— Де ти? — коротко спитала вона.
— У відрядженні. Терміново відправили.
— Не бреши. Я телефонувала тобі на роботу. Нікуди тебе не відряджали.
У слухавці зависла пауза. Довга, липка, незручна. Така, що сама по собі була зізнанням.
— Марто, я все поясню. Просто… у нас проблеми з грошима. Я вирішив узяти ініціативу на себе. Хотів допомогти.
— Ініціатива — це помити посуд або винести сміття, — її голос затремтів. — А здати чужу квартиру незнайомим людям — це вже кримінальна історія, якщо ти раптом не знав.
— Який кримінал? Я знайшов квартирантів, вони платитимуть, ми трохи вирівняємо фінанси…
— Фінанси, — повторила Марта. — Ти надумав рятувати наші фінанси за рахунок моєї квартири. Без мого дозволу. Без попередження. Ти навіть ключів не залишив — повісив замок на мою спальню, ніби це не я тут власниця.
— Давай зустрінемося й нормально поговоримо.
— Ні. Говоритимемо зараз. І ти відповіси лише на одне запитання: де ключі від моєї квартири? Від спальні? Від замка, який ти почепив?
— Ключі в мене.
— Тоді повернешся й відчиниш. Або я викличу майстра, і двері відкриють без тебе. Але запам’ятай: після цього ти сюди більше не зайдеш. Ніколи.
Дмитро знову замовк. Марта чула тільки його дихання — важке, нервове, уривчасте, ніби він щойно біг сходами.
— Ти не можеш так зі мною, — нарешті вимовив він. — Ми ж чоловік і дружина.
— Можу, — відповіла Марта й скинула виклик.
Вона спустилася надвір, сіла на лавку біля під’їзду й підняла очі до своїх вікон. У вітальні горіло світло — квартиранти його не вимкнули. На кухні теж було яскраво. Марта уявила, як чужі люди сидять за її столом, ночують на її дивані, беруть її речі, ходять її кімнатами так, ніби мають на це право.
Їй пригадалося, як вісім років тому вона з гордістю показувала цю квартиру Дмитрові. Як вони разом обирали шпалери, меблі, штори. Як він усміхався й казав: «Нам тут буде добре». І як вона тоді вірила — кожному слову, кожній обіцянці, кожному його погляду.
А тепер вона сиділа на холодній лавці, ніби вигнана з власного дому чужими людьми. Ні, не вигнана, виправила себе Марта. Вона сама вийшла, змусивши себе зробити паузу.
