— Ви до кого, дівчино? — з передпокою визирнула повнувата жінка в домашньому халаті.
Оксана завмерла на порозі власної квартири, стискаючи ручку важкої валізи на коліщатках. Ключ увійшов у замок як завжди, двері відчинилися без найменшого спротиву. Та замість рідного запаху дому — квітів, кави й ледь помітного шлейфу її парфумів — у ніс ударив чужий, незнайомий дух.
— Я… до себе, — вимовила Оксана, раптом відчувши, ніби підлога вислизає з-під ніг. — Я тут живу.
Жінка в халаті, років під п’ятдесят, із бігуді на голові та переляканими очима, відступила назад так, наче перед нею з’явилася примара.
— Як це — до себе? — у її голосі з’явилося тремтіння. — Ми винаймаємо цю квартиру в господаря. У нас і договір є, і квитанції про оплату…
Оксана ступила всередину. Потім зробила ще один крок. Валіза глухо вдарилася об підлогу. Вона пройшла коридором, машинально вихоплюючи поглядом кожну зміну. На вішаку висіли чужі куртки. Біля стіни стояли чоловічі кросівки й дитячі сандалі. З кухні долинав дзенькіт посуду та приглушені голоси.
— Мамо, хто там прийшов? — у передпокій визирнув чоловік років тридцяти, у спортивних штанях і розтягнутій футболці. Побачивши Оксану, він одразу напружився. — А ви хто така?
— Дмитре! — скрикнула жінка в халаті, обертаючись до нього. — Вона каже, що тут мешкає!
Оксана повільно обійшла їх і зазирнула до кімнат. У вітальні, де стояв її улюблений диван, куплений після довгих заощаджень, на підлозі сидів хлопчик років семи й складав конструктор. Телевізор кричав на всю гучність. На журнальному столику замість її книжок про каву у твердих палітурках стояли пластикові тарілки з недоїдками та чашки з використаними чайними пакетиками.
— Усі — на вихід, — сказала Оксана рівно, хоча всередині в неї все клекотіло.
— Нікуди ми не підемо, — чоловік, якого назвали Дмитром, схрестив руки на грудях. — Ми заплатили наперед за місяць. Договір у нас є. Ви взагалі хто?
Жінка в халаті вже трохи опанувала себе, і її переляк змінився настороженістю.
— Житло ми знімаємо в Андрія Михайловича, — твердо промовила вона. — Маємо його паспортні дані, розписку теж. Якщо у вас якісь претензії, то з ним і з’ясовуйте.
Андрій Михайлович. Оксана заплющила очі, намагаючись стримати хвилю нудоти. Андрій — її чоловік. Той самий Андрій Михайлович, із яким вона прожила вісім років. Той, кому вона залишила ключі, вирушаючи у тритижневе відрядження. Той, хто обіцяв поливати квіти й час від часу перевіряти, чи все гаразд із сантехнікою.
— Тобто вони справді тут живуть? — тихо спитала вона, не звертаючись ні до кого конкретно.
— Уже третій тиждень, — відповів Дмитро. — Ми заїхали дев’ятого числа. І що ви хочете? Ми нічого не чіпали, усе хазяйське майно на місці. Навіть папери підписували, що відповідаємо за збереження речей.
Оксана розплющила очі й перевела погляд на двері своєї спальні. Вони були зачинені, а на ручці висів навісний замок.
— А це що таке? — вона кивнула в бік замка.
— Господар сказав, що там його особисті речі, — Дмитро знизав плечима. — Наказав не заходити, а ключ лишив у себе.
Господар. Оксана подумки гірко всміхнулася. Власницею цієї квартири була вона. Двокімнатної, у центрі міста, успадкованої від бабусі, яка все життя збирала на неї гроші. Оксана оформлювала документи, сплачувала податки, робила ремонт. А тепер якийсь Андрій Михайлович розпоряджається тут так, наче це його законне володіння.
Вона дістала телефон. Чоловік не відповів ні після першого гудка, ні після п’ятого. Оксана набрала повідомлення: «Я вдома. У моїй квартирі живуть чужі люди. Поясни». І натиснула «надіслати».
— Послухайте, — вона повернулася до жінки в халаті й змусила себе говорити спокійно, хоч голос усе одно здригався. — Мене звати Оксана. Ця квартира належить мені. Я її нікому не здавала й не давала дозволу робити це будь-кому іншому. Людина, яка уклала з вами договір, — мій чоловік. Він не мав права так чинити.
Жінка зблідла. А Дмитро, навпаки, почервонів і зробив крок уперед.
— Це ваші сімейні розбірки, — різко кинув він. — А ми маємо договір. Ми віддали двадцять п’ять тисяч, ще й заставу зверху. І нікуди звідси не поїдемо.
— Помиляєтесь, — так само спокійно відповіла Оксана. — Поїдете. У вас є дві години, щоб зібрати речі.
— Та ви…
— Дмитре, — жінка схопила сина за руку. — Не треба. Зателефонуйте Андрію Михайловичу, він усе пояснить.
Але Андрій Михайлович слухавки не брав. На повідомлення також не відповідав. Наче крізь землю провалився. Оксана набрала його матір, сестру, приятеля — ніхто не знав, де він. «Він казав, що має термінове відрядження», — повідомила свекруха таким тоном, ніби цим було пояснено абсолютно все.
Відрядження. Оксана знову всміхнулася, але тепер ця усмішка вийшла гіркою, майже злою. Це вона працювала у великій компанії й раз на два-три місяці їздила у відрядження. А він — Андрій — сидів на пів ставки в якомусь дрібному офісі, приносив додому копійки, і всі ці роки саме вона тягнула на собі їхнє спільне життя.
Квартира була її. Автомобіль узяли в кредит, але платежі вона теж закривала сама. Навіть відпустки вони оплачували з її заробітку.
— Ви починаєте пакуватися, чи мені викликати поліцію? — запитала Оксана, зайшовши на кухню. На столі, де колись стояли її улюблені фіалки, тепер красувалася трилітрова банка з солоними огірками й брудна пательня.
Хлопчик у вітальні перестав гратися й злякано дивився на неї з-під козирка бейсболки.
— Мамо, ми їдемо? — тоненько спитав він.
Жінка в халаті, очевидно, його бабуся, від цього запитання здригнулася й безпорадно глянула на Оксану.
