Вона опустилася навпочіпки перед хлопчиком і тихо поклала долоню йому на плече.
— Усе гаразд, Максиме. Зараз дорослі розберуться, чуєш? Нічого страшного не станеться.
Оксана так стиснула пальці, що нігті вп’ялися в шкіру. Їй було шкода цих людей. Вони, схоже, й гадки не мали, у що їх втягнули. Не вони винні, що Андрій повівся… як хто? Шахрай? Пройдисвіт? Чоловік, який вирішив нажитися на її майні, навіть не спромігшись запитати дозволу.
Вона мовчки пройшла до ванної кімнати. Там її чекало ще одне підтвердження того, що в її житті без неї навели чужі порядки. Її рушників не було. Замість них на гачках висіли чужі — дешеві, вицвілі, з витягнутими краями. З полиць зникли шампуні, креми, скраби, улюблений гель для душу. У кутку стояв дитячий горщик. На пральній машині лежали чоловічі шкарпетки.
Оксана вийшла назад у коридор і дістала телефон. Сперечатися з Дмитром не мало жодного сенсу. Він був заведений, наляканий і впертий. Тут треба було діяти офіційно. Вона набрала номер дільничного.
Приблизно за сорок хвилин у квартирі з’явився поліцейський. Молодий чоловік із втомленим поглядом, блокнотом у руці й таким виразом обличчя, ніби за день уже бачив не одну подібну драму. Він спершу вислухав Оксану, потім — квартирантів. Переглянув договір, у якому орендодавцем значився «Андрій Михайлович Соболєв», чоловік Оксани.
— Документи на житло маєте? — звернувся він до неї.
— Звісно.
Оксана підійшла до своєї валізи, яка так і стояла нерозпакована біля входу, розстебнула кишеню й витягла папку. Свідоцтво про право власності. Витяг із Державного реєстру речових прав. Квитанції про сплату податків. Усі папери були оформлені на її ім’я.
Дільничний уважно проглянув документи, зітхнув і повернувся до квартирантів.
— Ситуація, безперечно, неприємна, — сказав він рівним тоном. — Але ви заселилися без згоди власниці. Людина, яка передала вам квартиру, не мала юридичного права цього робити. Тож приміщення доведеться звільнити.
— Та ми ж заплатили! — вибухнув Дмитро. — Двадцять п’ять тисяч! І ще п’ять тисяч застави! У нас чек є!
— Це вже ваші претензії до того, хто взяв у вас гроші, — терпляче пояснив поліцейський. — Ви можете звернутися до суду або подати заяву до поліції за фактом шахрайства. Але перебувати в чужій квартирі без дозволу власника ви не маєте права. Це самоуправство.
— Яке ще самоуправство? — Дмитро майже кричав. — Ми договір підписали! Його паспортні дані туди внесли!
— Договір укладено з особою, яка не є власником, — спокійно повторив дільничний. — І, наскільки я бачу, не має довіреності чи іншого дозволу від власниці на здавання цього житла. Така угода не дає вам права тут залишатися.
Жінка в халаті не витримала й заплакала. Хлопчик, побачивши її сльози, теж схлипнув і притиснувся до її колін.
— Куди ж нам тепер? — крізь плач промовляла вона. — Ми з області приїхали… Дмитро роботу знайшов… У нас же більше нічого немає.
Оксана дивилася на них, і всередині в неї болісно стискалося. Вона не хотіла виставляти людей просто на вулицю. Тим паче з дитиною. Але й дозволити їм залишитися не могла. Це був її дім. Її квартира. Місце, де вона мала почуватися господинею, а не сторонньою людиною біля власних дверей.
— Як вас звати? — тихіше запитала вона в жінки.
— Світлана Іванівна, — витерла та очі рукавом халата.
— Світлано Іванівно, я даю вам три дні, — сказала Оксана й сама здивувалася, наскільки холодно та твердо прозвучав її голос. — Три дні, щоб знайти інше житло. За законом я не зобов’язана цього робити, але я не хочу, щоб ваш онук ночував на вокзалі.
Дільничний коротко глянув на неї з легким подивом, однак промовчав.
Дмитро вже відкрив рота, щоб заперечити, та Світлана Іванівна схопила його за руку й почала щось швидко шепотіти, заспокоюючи.
Оксана написала заяву від руки, передала поліцейському копії документів і вийшла на сходовий майданчик. Там вона притулилася спиною до холодної стіни й на мить заплющила очі.
Телефон у долоні завібрував. Нарешті Андрій.
— Оксано, тільки не гарячкуй, — почувся в слухавці його голос. Винуватий, але зовсім не настільки, як їй хотілося б.
— Де ти? — коротко спитала вона.
— У відрядженні. Терміново відправили.
— Не бреши. Я телефонувала тобі на роботу. Нікуди тебе не відправляли.
У відповідь зависла тиша. Довга, липка, незручна. Така тиша іноді говорить більше за будь-які зізнання.
— Оксано, я все поясню, — нарешті вимовив він. — Просто… у нас зараз непросто з грошима. Я вирішив узяти ініціативу на себе. Хотів допомогти.
— Ініціатива — це помити посуд або винести сміття, — її голос здригнувся від злості. — А здати чужу квартиру незнайомим людям — це, якщо ти не знав, уже схоже на кримінальну історію.
— Та яке кримінальне? Я знайшов жильців, вони платитимуть, ми трохи вирівняємо фінанси…
— Фінанси, — повторила Оксана майже пошепки. — Ти вирішив рятувати наші фінанси за рахунок моєї квартири. Не спитавши. Не попередивши. Ти навіть ключів не залишив. На мою спальню повісив замок, ніби це не я тут власниця.
— Давай зустрінемось і поговоримо нормально.
— Ні. Ми говоритимемо зараз. І ти скажеш мені лише одне: де ключі від моєї квартири? Від спальні? Від того замка, який ти почепив на мої двері?
— Ключі в мене.
— Тоді повернешся й відчиниш. Або я викличу майстра й двері відкриють без тебе. Але запам’ятай: після цього ти сюди більше не зайдеш. Ніколи.
Андрій знову замовк. У слухавці було чути його важке, нервове дихання, наче він щойно біг сходами.
— Ти не можеш так зі мною, — нарешті сказав він. — Ми ж чоловік і дружина.
— Можу, — відповіла Оксана й скинула виклик.
Вона спустилася надвір, сіла на лавку біля під’їзду й підняла очі до вікон своєї квартири. У вітальні горіло світло — квартиранти його не вимкнули. На кухні теж було ясно. Оксана уявила, як чужі люди сидять за її столом, сплять на її дивані, торкаються її речей, користуються всім, що вона роками облаштовувала для себе.
У пам’яті раптом сплив день восьмирічної давнини, коли вона з гордістю вперше показувала цю квартиру Андрієві. Як вони разом обирали шпалери, меблі, штори. Як він усміхався й казав: «Нам тут буде добре». І як вона вірила йому — кожному слову, кожній обіцянці, кожному теплому погляду.
А тепер вона сиділа на холодній лавці біля власного під’їзду, ніби вигнана з дому сторонніми людьми. Ні, не вигнана, поправила себе Оксана. Вона вийшла сама — щоб не наговорити зайвого й не зчинити скандалу при дитині.
