Телефон знову завібрував — Андрій надіслав довге повідомлення. Рядки були плутані, нервові, набиті виправданнями: «Я хотів як краще», «Думав, ти зрадієш», «У нас же сім’я, усе спільне, і гроші теж».
Оксана гірко всміхнулася. Спільні гроші? У них ніколи не було нічого спільного в цьому сенсі. Були її заробітки, її відповідальність, її оплачені рахунки — і його витрати, які щоразу лягали на її плечі. Раніше вона намагалася цього не помічати, знаходила пояснення, виправдовувала його. Тепер усе стало надто очевидним.
Вона підвелася, обтрусила пальто й пішла в бік метро. Ночувати доведеться в подруги. А зранку — до юриста.
Бо сьогодні сталося не просто нахабне вторгнення в її житло. Цього дня Оксана нарешті побачила чоловіка без прикрас — таким, яким він був насправді. І цей образ лякав значно сильніше, ніж чужі люди у власній квартирі.
Юристка, до якої Оксана потрапила наступного ранку, виявилася жінкою років сорока з уважним, трохи колючим поглядом і звичкою перекочувати між пальцями ручку. Її звали Марія Олександрівна.
— Ситуація неприємна, але, на жаль, не унікальна, — сказала вона, переглядаючи папери. — Ваш чоловік не має права розпоряджатися вашою особистою власністю без вашої згоди. Навіть якщо ви перебуваєте в шлюбі. Навіть якщо він переконаний, що діє нібито для спільної користі.
— Я можу домогтися, щоб він виїхав? — тихо запитала Оксана. — Офіційно він у квартирі не зареєстрований, але живе там давно.
— Можете, — кивнула Марія Олександрівна. — Щоправда, це буде складніше, ніж із тимчасовими мешканцями. Подружжя зазвичай має право користуватися житлом одне одного, якщо немає шлюбного договору. Але у вашій справі є суттєвий момент: квартира куплена до шлюбу й належить особисто вам. Жодних майнових прав на неї чоловік не має.
Оксана слухала, і всередині в неї ніби осідав важкий камінь. Вигнати Андрія вона не хотіла. Принаймні ще вчора не хотіла. Але після безсонної ночі на дивані в подруги, після десятків разів перечитаних повідомлень, повних брехні та самовиправдань, вона розуміла: межу вже перейдено.
— Я хочу, щоб він пішов, — вимовила вона твердо. — Не обов’язково сьогодні, але найближчим часом. А ці люди… мешканці… мають виїхати негайно.
Марія Олександрівна знову кивнула й почала пояснювати, що саме треба робити. Оксана занотовувала кожен пункт і відчувала, як разом із цими словами віддаляється від колишнього життя. Воно закінчилося вчора — тієї миті, коли вона відчинила двері й побачила в передпокої чуже взуття.
За дві години вона повернулася до квартири. Усі були на місці: Світлана Іванівна мила посуд, Дмитро сидів на кухні з чашкою чаю, хлопчик грався в телефоні.
— Я була в юристки, — сказала Оксана, проходячи до вітальні. — У вас залишилося два дні. Після цього я матиму право звернутися до поліції й до суду. Я не хочу доводити до цього, тому прошу: знайдіть інший варіант якнайшвидше.
Світлана Іванівна витерла руки рушником і вийшла з кухні.
— Оксано, люба, ми вже шукаємо. Дмитро сьогодні поїде дивитися кімнату. Але ж ви розумієте… усі гроші ми віддали Андрію Михайловичу. Завдаток, перший місяць. А він тепер не бере слухавку.
— Це не моя проблема, — відповіла Оксана, хоч усередині все болісно стиснулося. — Учора я дала вам три дні. Тепер залишилося два. Скористайтеся цим часом.
Дмитро підвівся з-за столу. Високий, виснажений, із почервонілими від недосипу очима.
— А ви не могли б піти нам назустріч? — спитав він. — Ну хоча б тиждень?
— Не можу, — Оксана похитала головою. — Вибачте. Але це мій дім. Я його нікому не здавала. І я хочу повернутися сюди жити.
— А ваш чоловік? — Світлана Іванівна притиснула долоні до грудей. — Що він на це скаже?
— Мій чоловік більше тут не житиме, — сказала Оксана й одразу відчула, як ці слова зависли в кімнаті важкою, остаточною правдою. — Тож посилатися на нього більше не варто.
Вона зайшла до своєї спальні. Двері, як і раніше, були зачинені на навісний замок. Ключів у неї не було, тож Оксана викликала слюсаря. Той приїхав за годину й без зайвих запитань відкрив замок.
У спальні панував безлад. Андрій, схоже, збирався похапцем: шафи стояли розчинені, речі валялися деінде, на підлозі лежала його стара футболка. Та найгірше чекало не там. На тумбочці біля ліжка лежала пачка документів, стягнута гумкою.
Оксана зняла гумку й почала переглядати аркуші. Копія договору оренди з цими мешканцями. Ще одна — з іншими людьми. Потім наступна. І ще одна. Андрій здавав квартиру не вперше. Він робив це протягом останніх шести місяців — щоразу ненадовго, щоб вона нічого не помітила під час своїх рідкісних відряджень.
Оксана опустилася на край ліжка. Здавалося, світ остаточно тріснув навпіл. Пів року він її обманював. Пів року приводив у її дім сторонніх людей, щойно вона їхала. Пів року розповідав, що поливає квіти й перевіряє труби. Пів року жив подвійним життям.
Задзвонив телефон. Андрій.
— Ти відчинила спальню? — запитав він замість привітання.
— Я знайшла документи, — сказала Оксана. — Ти й раніше здавав мою квартиру. Я правильно зрозуміла?
У слухавці запала тиша. Така сама довга, як учора. І така сама викривальна.
— Я збирався тобі сказати, — нарешті видавив він. — Просто боявся.
— Чого саме?
— Твоєї реакції.
— Недарма боявся, — сухо відповіла вона. — Звідки в тебе були мої ключі?
— Я зробив дублікати.
— Коли?
— Давно. Ще минулого року.
Оксана заплющила очі. Вона згадала, як усе літо Андрій кудись зникав, щось вигадував, говорив про додатковий заробіток. Вона тоді думала, що він знайшов підробіток. А насправді він здавав те, що належало їй.
