Саме після того Оксана цілий тиждень не могла заспокоїтися. Вона була певна, що десь загубила ланцюжок, картала себе, плакала ночами. А ти сиділа поруч, гладила її по плечу й казала: нічого страшного, дитинко, це ж просто річ, головне — щоб усі були здорові.
— Я збиралася його викупити! — майже верескнула Галина Михайлівна, відчуваючи, що відступати вже нікуди. — Мені терміново знадобилися гроші! Із зубами почалося таке, що хоч на стіну лізь, а в безплатну поліклініку я не піду! Я б усе повернула!
— На ці гроші ти взяла путівку до санаторію, мамо, — глухо промовив Дмитро. — Я бачив квитки.
— То й що?! — вона зірвалася на крик, немов напад була найкращим захистом. — Так, поїхала! Я мати, я маю право хоч колись відпочити! У вас того золота повна скринька, від одного ланцюжка не збідніли б! Велика справа — прикраса!
— Для мене це була не прикраса, — тихо сказала Оксана. — Це пам’ять про тата. Ми тоді ледве пережили його смерть.
Дмитро дивився на матір так, ніби перед ним стояла зовсім незнайома жінка.
— Іди, — коротко сказав він.
— Виганяєш? Рідну матір? Через якийсь шматок металу?
— Через брехню, — відповів він. — І через те, що ти нас не любиш, мамо. Ти просто користуєшся нами, коли тобі зручно.
— Ну й залишайтеся самі! — Галина Михайлівна рвучко схопила сумку, кілька разів промахнувшись повз ручки. — Живіть, як знаєте! Бідуйте без мене! Ще прибіжите, коли припече!
Вона вилетіла з під’їзду й так грюкнула дверима, що у вухах задзвеніло. Пальці трусилися, поки вона намагалася викликати таксі, але застосунок сухо повідомив: коштів недостатньо. Довелося йти на зупинку. Вітер бив по обличчю, а в голові вперто стукала одна думка: пошкодують. Обов’язково пошкодують.
Та вони не пошкодували. І не подзвонили.
Перший місяць Галина Михайлівна трималася на самій злості. Купувала тістечка на залишки пенсії, навмисно проходила повз їхній будинок із високо піднятим підборіддям, наче всім доводила: їй і самій чудово.
Потім гроші скінчилися. Зовсім.
У холодильнику стало порожньо. Вона з подивом з’ясувала, що звичний сир коштує майже розкішно, а комунальні платежі забирають половину пенсії. Довелося переходити на найдешевші макарони та курячі набори для супу.
У квартирі оселилася тиша. Раніше її дратували дзвінки невістки, а тепер телефон міг мовчати цілими днями. Лише іноді проривався спам із кредитними пропозиціями.
— Вам схвалено… — бадьоро починав голос у слухавці.
— Та йдіть ви до біса! — кричала вона й кидала телефон, а за хвилину вже сиділа на кухні й плакала.
На третій місяць на зимових чоботях зламалася блискавка. У майстерні назвали таку ціну, що в Галини Михайлівни потемніло в очах.
— Та там роботи на п’ять хвилин! — обурилася вона.
— То зробіть самі, — невдоволено кинув майстер.
Вдома вона довго порпалася на антресолях, поки не витягла стару валізу. Усередині стояла швейна машинка — важка, міцна, ще з тих часів, коли маленькому Дмитрові вона шила все підряд, а сусідки з двору носили до неї то спідниці, то штори.
Галина Михайлівна всилила нитку в голку. Руки, що давно відвикли від справжньої роботи, тремтіли. Із чоботом вона провозилася до пізнього вечора, поколола пальці, зламала дві голки, кілька разів ледь не жбурнула все в куток. Але зрештою блискавка запрацювала.
Наступного дня, переступивши через сором, вона почепила біля під’їзду написане від руки оголошення: «Ремонт одягу. Недорого. Квартира 15».
Першою постукала сусідська дівчина, молода студентка.
— Тітко Галино, у мене порвалися джинси.