— А на нові грошей зовсім немає. Ви не могли б допомогти?
Галина Михайлівна взяла джинси й зашила розрив так рівно, що шва майже не було видно. Стібок до стібка, обережно, без поспіху. Дівчина, сяючи від радості, поклала їй на стіл зім’яту купюру й плитку шоколаду.
— Дякую вам! Ви мене просто врятували!
Того вечора Галина Михайлівна сиділа на кухні, запивала чаєм без цукру ту саму шоколадку й раптом відчула дивну, майже забуту річ. Це були перші за багато років гроші, які вона не випросила, не вибила докорами, не взяла як належне, а заробила власними руками. Комусь стала потрібною. Комусь допомогла.
Потроху люди почали приходити частіше. Замовлення були дрібні, майже копійчані: підрубати штани, вставити блискавку, звузити спідницю. Від довгого сидіння нила спина, очі швидко втомлювалися, пальці боліли від голки. Та вечорами, коли машинка рівно вистукувала свою монотонну пісню, Галина Михайлівна дедалі частіше замислювалася.
І згадувала вже не образи. Зовсім інше виринало з пам’яті. Як Оксана шукала їй доброго лікаря. Як Дмитро тягнув на п’ятий поверх новий телевізор, куплений спеціально для матері. Як вони обоє намагалися бути їй рідними, по-справжньому родиною. А вона? Вона бачила в них лише гаманець, який мав відкриватися на її вимогу.
А той ланцюжок… Господи, як у неї тоді піднялася рука? Пам’ять про батька Оксани. Вона ж чудово знала, що це за річ. Знала — і все одно віднесла до ломбарду, аби кілька днів пожити з вигодою й не відмовляти собі ні в чому.
Минуло пів року. Одного похмурого суботнього дня Галина Михайлівна зупинилася біля дверей квартири сина. Серце калатало так, ніби ось-ось вискочить із грудей. У руках вона стискала пакет.
Натиснула на дзвінок і тієї ж миті захотіла втекти, поки ніхто не відчинив. Але за дверима клацнув замок.
На порозі з’явився Дмитро. Схудлий, зосереджений, ніби старший, ніж був раніше.
— Мамо? Щось сталося?
— Добридень, Дмитре. Я… я ненадовго.
З коридору визирнула Оксана. Побачивши свекруху, вона одразу напружилася.
— Я принесла, — Галина Михайлівна простягнула пакет синові. — Ось.
Дмитро зазирнув усередину. Там стояла банка варення з аґрусу, а поруч лежав конверт.
— Що це таке?
— Варення сама зварила. А в конверті… трохи грошей. Я віддаватиму частинами. За ланцюжок.
Оксана ступила ближче.
— Навіщо це, Галино Михайлівно? Не треба.
— Треба, — твердо відповіла свекруха й уперше за довгий час не відвела очей. — Я ходила до ломбарду, дізнавалася, скільки він коштував. Поверну все. Чесно. Я тепер працюю. Шию.
Вона стягнула рукавичку. Оксана побачила її руки: коротко обрізані нігті, сліди від уколів, загрубіла шкіра. Руки людини, яка нарешті взялася до справи.
— Я… — голос Галини Михайлівни здригнувся. — Дурна я була, Оксано. Пробач мені. Не за гроші навіть. За те, що людиною не вміла бути. Я думала, мене мають любити просто так. А любов, виявляється, треба берегти.
Вона різко повернулася, ховаючи вологі очі, й уже хотіла піти.
— Мамо, зачекай.
Дмитро схопив її за рукав пальта.
— Куди це ти? У нас чайник саме закипів.
Оксана мовчки взяла пакет із чоловікових рук, дістала банку й піднесла до світла.
— З аґрусу? — тихо запитала вона.
— З нього. Смарагдове. Таке, як Дмитро в дитинстві любив.
— Заходьте, Галино Михайлівно. Тільки роззувайтеся, я щойно підлогу вимила.
Вони сиділи на кухні й пили чай. Ланцюжок, звісно, уже було не повернути. Але тієї миті, дивлячись, як син намазує варення на скибку батона, Галина Михайлівна зрозуміла: дещо інше, значно важливіше, вони, здається, ще встигли врятувати. Майже в останню хвилину.