— Я виходжу заміж за твого колишнього чоловіка. Тож, люба, настав час звільнити квартиру, — самовпевнено заявила незнайомка.
Оксана щойно вклала спати доньку — маленьку Софію. Дівчинка заснула швидко, міцно притиснувши до себе улюбленого плюшевого ведмедика. Оксана вже й сама збиралася відпочити: у затишній квартирі панувала тиша, якої вона чекала весь день.
Та раптом пролунав дзвінок у двері. Мелодія, надто життєрадісна для пізнього вечора, різонула слух.
— Схоже, спокій відкладається, — іронічно пробурмотіла вона й попрямувала до входу.
На порозі стояла невисока білявка з короткою стрижкою й великими карими очима. Вона уважно, майже прискіпливо розглядала господиню, ніби оцінювала її.
— Слухаю вас? — стримано поцікавилася Оксана, ледь насупивши брови.
— Ой, перепрошую, — отямилася гостя. — Мене звати Ірина.
— Дуже приємно, — сухо відповіла Оксана, схрестивши руки на грудях. — З якою метою прийшли?
— Так, так… Я Ірина, — повторила та, ніби це щось пояснювало.
— Я вже зрозуміла. Далі що?
— Ви ж Оксана? — невпевнено перепитала дівчина.
— Саме так. То в чому справа?
— Розумієте… я наречена Дмитра! — випалила вона з нервовою усмішкою.
Оксана мимоволі підняла брови. Очі її розширилися від подиву.
«Отже, мій колишній уже знайшов собі нову іграшку», — промайнуло в неї в голові, поки вона швидко оцінила суперницю поглядом. — «Хоча яке це вже має значення для мене?»
— Хотіла б поговорити з вами про мого… тобто вашого колишнього чоловіка, — збилася Ірина.
— Сумніваюся, що мій досвід стане вам у пригоді. Ми давно розлучені, — різко відповіла Оксана.
— Я знаю. Дмитро розповів. І я не збираюся сваритися!
«Сваритися? Заради чого?» — подумала Оксана. — «Він мені більше не чоловік, а ти — тим паче ніхто».
— Просто хочу почути від вас, який він — мій Дмитро, — з напруженим очікуванням мовила Ірина.
«Мій?» — боляче штрикнуло всередині. Колись це слово належало їй.
— Гаразд, заходьте, — після паузи зітхнула Оксана.
Вона впустила несподівану гостю до передпокою. Їй і самій стало цікаво, чим живе тепер колишній. Останнім часом він не телефонував — лише справно переказував аліменти.
Оксана поставила чайник, заварила чай із пелюстками троянд у прозорому заварнику, виклала на тацю дві чашки й печиво та винесла все до вітальні.
Ірина тим часом неквапно рухалася вздовж стін, роздивлялася картини, полиці з книжками, проводила пальцями по корінцях видань. Її погляд жадібно ковзав по кожній деталі.
— Як тут просторо! І стелі такі високі… А ці вікна з видом на парк! Я завжди мріяла про подібне житло, — із захватом вигукнула вона.
— То що саме ви хотіли дізнатися? — спокійно спитала Оксана, ставлячи тацю на стіл.
— Насправді — усе, — відповіла Ірина й раптом попрямувала до дверей у коридорі. — А там що?
— Не відкривайте! — різко зупинила її Оксана. — Там спить моя донька.
— А, так, Дмитро казав, що має доньку. Софія, здається?
— Софія, — коротко підтвердила Оксана.
— Точно! — кивнула Ірина й, не питаючи дозволу, розчинила інші двері та зайшла всередину.
— Ви куди?! — обурено кинулася за нею господиня.
— Хочу оглянути всі кімнати, — безтурботно відказала та.
— Будь ласка, вийдіть і зачиніть двері.
— Чому це? — обурилася Ірина. — Це ж мій дім!
— Що ви сказали? — Оксана навіть не одразу повірила почутому.
— Так, мій. Я виходжу заміж за Дмитра, і він подарує мені цю квартиру. Тож… — вона повернулася й холодно зміряла Оксану поглядом. — Тож, люба, готуйся з’їжджати.
— Ви при своєму розумі? — крізь зуби процідила Оксана, ледве стримуючи гнів.
— Мене не цікавить, що ти думаєш. Я прийшла подивитися, що саме мені дістанеться. Не хочу опинитися бозна-де. Тут, в принципі, прийнятно…
— Досить! Вистава закінчена. Негайно залиште мою квартиру! — голос Оксани задзвенів металом.
— Не смій мені наказувати! — огризнулася Ірина й потягнулася до наступної ручки.
Оксана рвучко схопила її за руку. Та похитнулася, ледь не впала. Господиня швидко зачинила двері.
— Забирайся, — прошипіла вона, відчуваючи, як усередині все кипить.
— Ого, яка принципова! Слухай уважно: даю тобі два тижні. Потім я тут житиму. Зрозуміла?
Від такої зухвалості Оксана на мить втратила дар мови. Давно вона не стикалася з подібною нахабністю.
— Геть звідси, — тихо, але крижано повторила вона.
— Уже йду. Не все встигла роздивитися, та нічого. Адресу я запам’ятала. Бувай!
Ірина поспіхом взулася й, не чекаючи подальших дій, вискочила на сходовий майданчик.
— Два тижні! — крикнула вона на прощання й збігла сходами вниз.
Оксана зачинила двері й притулилася до них спиною. Коліна тремтіли.
«Що це щойно було? — крутилися думки. — Дмитро не міг так вчинити… Він же обіцяв. Чи це чергова витівка якоїсь його прихильниці?»
Вона глянула на годинник — було пізно. Про сон уже не йшлося. Потрібно з’ясувати все негайно. Але спершу вона тихенько зазирнула до Софії. Донька спала спокійно, обіймаючи ведмедика. Ніхто не мав права руйнувати їхній маленький світ, тим більше якась самозакохана дівчина, що уявила себе господинею чужого дому.
За вікнами багатоповерхівки світилося жовте світло, ліхтарі відкидали довгі тіні на асфальт.
Оксана металася кімнатою, нервово заправляла за вухо пасма волосся. Думки плуталися, серце билося прискорено. Слова Ірини лунали в голові знову й знову.
Ця квартира була їхнім із Софією прихистком: м’який диван із яскравими подушками, книжки на полицях, сімейні фото на стінах — усе дихало теплом і стабільністю. Та тепер ця впевненість похитнулася.
Вона добре пам’ятала домовленість із Дмитром: поки Софія не закінчить школу, вони залишаються тут. І раптом — така заява від його нареченої.
Оксана більше не витримала. Вона схопила телефон і набрала номер колишнього чоловіка. Після кількох гудків пролунало знайоме, невдоволене:
— Чого тобі? — буркнув Дмитро без привітання.
— Що це означає? — вибухнула вона, намагаючись говорити тихіше, щоб не розбудити доньку. — До мене прийшла твоя нова пасія й наказала звільнити квартиру. Це твій жарт чи ти справді вирішив викинути нас на вулицю?
— Спокійно, я зрозумів, — відповів він. — Головне — не нервуй.
Оксана пройшла до кухні. Маленьке приміщення зі старими, але доглянутими меблями завжди дарувало їй відчуття захисту. Та зараз навіть тут було тісно й важко дихати.
— Не нервувати? — повторила вона важко, відчуваючи, як у ній закипає обурення.
