Двері відчинилися майже миттєво, ніби господиня стояла по той бік і чекала на дзвінок.
— Рада вас бачити, — мовила Оксана, намагаючись приховати хвилювання, що зрадливо тремтіло в голосі.
— Вітаю, люба, — стримано відповіла Валентина Володимирівна й легенько торкнулася щоки невістки. — А де наша принцеса?
— У себе в кімнаті, складає речі, — тихо відказала Оксана, опустивши очі.
— Знову все перевернула догори дриґом? — поцікавилася свекруха, роззуваючись і проходячи до вітальні.
Та, ступивши всередину, вона завмерла. Звичний затишок зник: скрізь стояли напівпорожні коробки, на дивані валялися светри й дитячі сукні, під ногами — іграшки. Кімната нагадувала склад, а не дім.
— Два тижні, — безбарвно промовила Оксана, машинально знімаючи з полиці книжку й опускаючи її до коробки.
Валентина Володимирівна підійшла, спокійно забрала томик із її рук і повернула на місце.
— Зробімо паузу, — твердо сказала вона. — На кілька днів. Коробки відсунь у куток. Я ще не говорила з сином. Ти ж знаєш, його «ділові поїздки» іноді затягуються непередбачувано.
— Я… — Оксана розгублено озирнулася, ніби шукаючи підтвердження, що це не марна надія.
— Де моя зірочка? Софійко! — гукнула бабуся.
Із дитячої вибігла маленька постать.
— Ба-бусю! — радісно вигукнула дівчинка й кинулася в обійми.
— Ой, яка ж ти в мене красуня! Моє сонечко, моє щастячко, — шепотіла Валентина Володимирівна, притискаючи онуку до себе.
— Ба-бусю… — задоволено муркотіла Софія, вмощуючись на її руках.
— Ходімо до парку? Покажеш листю, яка ти художниця, — запропонувала вона, обережно підтримуючи дитину.
Оксана мовчала, переводячи погляд із коробок на свекруху. В її очах застигло німе запитання.
— До кінця тижня, — м’яко, але безапеляційно додала Валентина Володимирівна. — Дай мені цей час.
— Добре… — видихнула Оксана. У її рухах усе ще читалася тривога, проте вперше за довгі дні з’явилася крихітна іскра сподівання.
Минуло кілька днів.
Осіннє сонце заливало м’яким золотом залу вишуканого ресторану, коли Валентина Володимирівна переступила поріг. Її погляд одразу знайшов Дмитра — він сидів біля вікна. Поряд із ним — молода жінка.
Вона неквапом підійшла й сіла навпроти.
— Дмитре, — тихо мовила вона. — Я розраховувала на розмову тет-а-тет. Поясниш, будь ласка, чому тут присутня ця… особа?
— Мамо, це Ірина. Моя наречена, — відповів він, злегка насупившись.
— Яка зворушлива новина, — сухо відказала Валентина Володимирівна. — Хоча запрошення було адресоване тобі. Я не планувала презентацію твоїх тимчасових захоплень.
Ірина відчула холод у її словах.
— Можливо, мені піти? — несміливо запропонувала вона.
— Ні, — різко кинув Дмитро й поклав руку їй на плече, радше демонструючи право власності, ніж турботу. — Між нами немає секретів. Вона все одно дізнається.
— Чудово, — кивнула мати. — Тоді, можливо, швидше розгледиш усю «привабливість» свого вибору.
Вона ковзнула по Ірині оцінювальним поглядом, ніби оглядала дешеву річ на розпродажі. Та зблідла.
— Отже, сину, — продовжила Валентина Володимирівна, акуратно виправляючи намисто, — мова про квартиру. Про твоє надто сміливе рішення виселити Оксану.
— Питання закрите, — відкинувся на спинку стільця Дмитро, удаючи безтурботність, хоча пальці напружено стискали підлокітники. — Нема чого обговорювати.
— Помиляєшся. Закритим воно стане лише тоді, коли всі сторони погодяться. А я — ні.
— Мені потрібне це житло. Я одружуся з Іриною, ми там житимемо, — підвищив він голос.
— Не житимете, — спокійно заперечила вона. — І поясню чому. — Вона звернулася до Ірини солодко-колючим тоном: — Дівчино, можеш затулити вуха або поправити макіяж. Те, що почуєш, може зіпсувати твій романтичний настрій.
— Сиди, — буркнув Дмитро.
— Я лише подбала про її нерви, — холодно відказала мати.
— Оксана виїде. Я вже сказав їй, — наполягав він.
Голос Валентини Володимирівни став твердим, мов сталь:
— Нагадую тобі: квартира, де зараз мешкає Оксана з моєю онукою, юридично належить мені. Як і та, в якій живу я.
— Та це формальність! — обурився Дмитро. — Я переписав усе на тебе, щоб…
— Щоб мінімізувати податки, — перебила вона. — І тепер це обернулося проти тебе. Ти оформив на мене й квартиру Оксани, а потім тихцем повернув собі. Але податок на дарування так і не сплатив. Зручна забудькуватість.
— Не втручайся в мої фінанси! — різко кинув він.
— Дозволь нагадати: на папері я — єдина засновниця двох твоїх компаній. Того самого паперу, який ти любиш ігнорувати.
— Це ж чиста формальність…
— Я переглянула бухгалтерію, — нахилилася вона вперед. — Порівняла задекларований дохід із реальним обігом. Різниця — щонайменше у двадцять разів. Це не помилка бухгалтера, Дмитре. Це схема.
Він помітно зблід.
— Ти перевіряла?
— Як засновниця, маю повний доступ. І мене вразила не сума. А те, з якою нахабністю ти підробляєш мій підпис на платіжних дорученнях. До речі, доволі незграбно.
— Це все вигадки…
Вона різко вдарила долонею по столу. Посуд дзенькнув.
— Досить! Ще слово про «вигадки» — і ти залишишся без посади вже сьогодні. Це не фікція, Дмитре. Це реальність.
Його обличчя налилося червоним, на скронях виступили вени. Ірина злякано втягнула повітря.
— Твоє життя забезпечують мої компанії, — продовжила вона. — Я знаю, скільки ти заробляєш насправді. І знаю, яку мізерну суму відраховуєш на утримання доньки.
Вона вимовляла кожне слово чітко й повільно:
— Моя пропозиція проста. Негайно переоформлюєш квартиру на Оксану офіційним договором дарування. А з наступного місяця збільшуєш аліменти вчетверо — відповідно до свого реального доходу. Інакше…
— Інакше що? — процідив Дмитро крізь зуби.
Валентина Володимирівна витримала паузу, не зводячи з нього погляду.
— Перша можливість —, — вона злегка нахилилася вперед, і в її очах спалахнув холодний вогонь.
