Вона також «забула» додати ще одну деталь: Максим волів, щоб я покривала його витрати, замість того щоб самому відповідати за власні борги.
— Не відповідай, — попросив мене Андрій.
Та за одинадцять років роботи з подіями я добре засвоїла одну річ: якщо серед двох сотень людей уже пішов поголос, мовчання не завжди його гасить. Інколи воно лише звільняє для нього більше місця, і тоді чутка розростається ще швидше.
Я відкрила сімейний чат.
Тридцять вісім повідомлень.
Галина вже встигла написати:
«Я взагалі не хотіла нічого казати, бо мені досі дуже боляче. Але Оксана довела мою доньку до сліз і поводилася з нами так, ніби ми якісь жебрачки».
Я відповіла лише одним реченням:
«Оскільки цю тему вже обговорюють, я надішлю повну інформацію, щоб не було перекручень і непорозумінь».
Спершу я скинула скриншот повідомлення Галини, де вона повідомляла, що саме я оплачуватиму весілля.
Потім додала лист від майданчика, з якого було видно, що бронювання оформлено на ім’я моєї компанії.
А після цього написала:
«Я ніколи не обіцяла оплачувати чиєсь весілля. Коли мене попросили безкоштовно організувати захід і взяти на себе всі витрати, я запропонувала підготувати звичайний кошторис. Моя свекруха вирішила оголосити родині зовсім інше».
Відео розмови з Борисом я не надсилала.
Поки що.
На п’ять хвилин у чаті настала така тиша, ніби всі одночасно втратили дар мови.
Першим озвався мій свекор Петро. Вони з Галиною вже багато років жили окремо, але з сімейної групи він так і не вийшов.
«Ти забронювала майданчик на фірму Оксани без її дозволу?»
Галина відповіла майже одразу:
«Я знала, що вона зможе все владнати».
Петро написав:
«Це не відповідь на моє запитання».
Двоюрідна родичка, яка ще недавно звинувачувала мене, швидко видалила своє попереднє повідомлення.
За хвилину від неї з’явилося нове:
«Гаразд… якщо знати всі ці обставини, ситуація справді виглядає інакше».
А потім у розмову втрутився Максим.
«Я не знав, що Галина так зробила».
Марія миттєво відреагувала:
«Максиме, замовкни!»
І це вдарило по них значно сильніше, ніж будь-який план, який я могла б вигадати сама.
Бо раптом вони почали сваритися просто перед усією родиною.
Максим пояснював, що від початку пропонував просто розписатися, а потім запросити сорок найближчих людей на вечерю.
Марія різко відповіла, що не збирається виходити заміж так, «ніби вона бідна».
Максим запитав, що саме ганебного в тому, щоб витрачати лише ті гроші, які вони насправді мають.
Тут не втрималася Галина й заявила, що її донька заслуговує на свято «свого рівня».
І саме тоді Петро поставив ідеальне запитання:
«Якого рівня, Галино? Того, який оплачують інші люди?»
Андрій розсміявся так голосно, що ледь не перекинув чашку з кавою.
Того ж вечора мені зателефонувала Марія.
Я не взяла слухавку.
Вона набрала ще раз.
На третій дзвінок я відповіла.
— Чого ти хочеш?
— Видали скриншоти.
— Навіщо?
— Бо тепер усі з нас сміються.
— Я нічого не вигадувала.
— Але ти могла з’ясувати це приватно!
— Я намагалася говорити приватно, коли ви були в мене вдома. Це ви винесли все на загал, ще навіть не спитавши мене.
Вона замовкла.
А потім сказала фразу, яку я пам’ятаю й досі:
— Ти просто не розумієш, як це — коли в усіх твоїх подруг були гарні весілля, а ти знаєш, що собі такого дозволити не можеш.
Уперше від початку всієї цієї історії я не почула в її голосі зверхності.
Я почула сором.
І через це мій тон теж став м’якшим.
— Маріє, немає нічого поганого в тому, щоб мріяти про красиве весілля. Погано — вважати, що хтось інший зобов’язаний за нього заплатити лише для того, щоб тобі не довелося прийняти межі власних можливостей.
— Але ж ти можеш це оплатити.
— Так.
— Тоді я не розумію, чому ти не хочеш.
Оце одне речення пояснювало все.
— Бо можливість заплатити не означає обов’язок це робити.
Вона нічого не відповіла.
Я продовжила:
— Коли ми з Андрієм одружувалися, я теж хотіла речі, на які в нас не було грошей. На нашому весіллі було п’ятдесят вісім гостей. Не було розкішного саду, дизайнерських декорацій і всього того, що зараз так люблять показувати в соцмережах. Сукню я купила на розпродажі. Фотографом був знайомий знайомої з університету. Ми майже рік відкладали кожну зайву копійку.
— Але тепер у тебе є гроші.
— Бо одинадцять років я працювала у вихідні, поки інші відпочивали. Бо в Святвечір я не сиділа за святковим столом, а розбирала сцени після заходів. Бо о третій ночі домовлялася з підрядниками, коли щось зривалося. Бо п’ять років майже кожне зароблене песо я вкладала назад у свою справу.
Марія глибоко вдихнула.
— Мама сказала, що сімсот тисяч песо для тебе — не така вже й велика сума.
Я гірко всміхнулася, хоча вона цього не бачила.
— Твоя мама взагалі не знає, скільки в мене грошей.
Після цього вона знову замовкла.
І саме в ту мить я усвідомила ще дещо, набагато неприємніше.
Галина не просто розпоряджалася моїми грошима вголос.
Вона роками вкладала доньці в голову думку, що я — щось на кшталт сімейного банкомата.
За три дні Марія прийшла до мого офісу.
Цього разу сама.
Без Галини.
Вона сіла навпроти мене й поклала на стіл папку.
— Максим хоче скасувати велике весілля.
— На мою думку, це розумне рішення.
— Я цього не хотіла.
— Я здогадувалася.
— Ми дуже посварилися.
У папці лежали попередні кошториси.
Майданчик: 280 000 песо.
Кейтеринг: 190 000 песо.
Декор: 85 000 песо.
Фото й відео: 48 000 песо.
Сукня: 62 000 песо.
Музика та розваги: 75 000 песо.
Разом — понад 700 000 песо, і це ще без урахування інших витрат, які неодмінно з’явилися б пізніше.
— Знаєш, скільки ми назбирали? — тихо запитала вона.
Я похитала головою.
— Тридцять чотири тисячі песо.
Я промовчала.
Марія опустила очі на папери.
— Коли я бачу ці цифри перед собою, це звучить абсолютно божевільно.
— Бо так воно і є.
— Мама казала, що ти отримаєш знижки, домовишся зі своїми людьми, і зрештою майже все може вийти безкоштовно.
— Безкоштовного не існує. Якщо підрядник робить мені знижку, він відмовляється від частини свого прибутку. Якщо я прошу двадцять послуг «по дружбі» для твого весілля, усе одно хтось за це платить. Просто не завжди грошима і не завжди одразу.
Вона довго дивилася на таблиці з цифрами.
— Максим хоче щось просте. РАЦС, вечерю, музику. І все.
— А ти?
Відповідь далася їй не одразу.
— Я хотіла довести, що в мене теж може бути щось грандіозне.
Ось вона.
Правда.
Їй було потрібне не саме весілля.
Їй потрібна була фотографія, здатна переконати інших, що її життя успішніше, ніж було насправді.