— Я вже завіз мамині речі до твоєї нової квартири. Їй дістанеться найбільша спальня! — самовпевнено оголосив Дмитро й без жодного жалю жбурнув у величезний чорний мішок для сміття витончений старовинний годинник, що стояв на камінній полиці. Кришталеве скло на циферблаті тоненько дзенькнуло, вдарившись об якийсь непотріб на дні пакета.
Оксана завмерла на порозі. Слова ніби застрягли десь у горлі й не могли вирватися назовні. Ключі від щойно встановленого замка, які вона всю дорогу додому міцно стискала в долоні, раптом стали крижаними й нестерпно важкими.
У цій великій, залитій світлом квартирі, що дісталася їй у спадок від улюбленої бабусі, вона провела останні шість місяців. Після роботи, замість відпочинку, їхала сюди. У вихідні — теж сюди. Власноруч клеїла шпалери м’якого персикового кольору, довго добирала ламінат, годинами сперечалася з майстрами через криво прибиті плінтуси й відкладала майже кожну гривню із зарплати, аби створити тут затишне сімейне гніздо. Дмитро ж до ремонту принципово не торкався. «Це твоя квартира, Оксано. От ти нею й займайся. А в мене на роботі важливий проєкт, мені сили потрібні», — повторював він, зручно вмощуючись на дивані в їхній тісній орендованій студії з джойстиком від приставки в руках.
І ось сьогодні, коли ремонт нарешті було завершено до останньої дрібниці, коли в повітрі ще тримався запах свіжої фарби й чистоти, Оксана приїхала розставити на полицях бабусині пам’ятні речі. Та замість тиші й порядку побачила зовсім іншу картину. Усюди височіли чужі картонні коробки, перетягнуті мотузками. На новому ламінаті, який іще жодного разу не мили, виднілися розтоптані брудні сліди від чоловічого взуття вантажників. А її законний чоловік із завзяттям звільняв простір від того, що, очевидно, вирішив назвати «старим мотлохом».
— Що тут коїться, Дмитре? — Оксанин голос прозвучав так тихо, що їй самій здалося: вона не сказала цього, а лише подумала.
Дмитро озирнувся. На його обличчі не промайнуло ані найменшого збентеження. Навпаки, він сяяв широкою, задоволеною усмішкою людини, яка щойно зробила надзвичайно шляхетний учинок.
— О, Оксанко, привіт! Ми тут тобі сюрприз організували! — бадьоро промовив він, струшуючи з долонь пил. — Навіщо нам і далі платити за ту жалюгідну студію, якщо тепер у нас є такі хороми? Я подумав і ухвалив тверде чоловіче рішення. Ми переїжджаємо! А щоб було веселіше й вигідніше, вирішив: мама житиме разом із нами.
— Що? — Оксана відчула, як у горлі піднявся тугий клубок, майже перекривши дихання. — Твоя мама? Тут?
— Ну звісно! — Дмитро закотив очі так, ніби пояснював очевидні речі нерозумній дитині. — Ти ж знаєш, у яких жахливих умовах мешкала Людмила Сергіївна. Її стара панельна квартира на околиці вже зовсім розвалюється. Труби протікають, сусіди галасливі. А тут — центр, поруч парк, поліклініка за два кроки. Та й площа дозволяє. Я вже сказав вантажникам заносити її речі в ту велику кімнату з еркером. Там багато світла, мамі це корисно для зору. А ми з тобою скромно облаштуємося в меншій кімнаті. Нам що? Ми молоді, цілими днями на роботі.
Оксана перевела погляд у бік коридору. Звідти долинало характерне важке сопіння й владний, добре поставлений голос.
— Обережніше ставте! Це чеський кришталь, а не дрова! — командувала Людмила Сергіївна невидимими з вітальні робітниками. За мить вона велично випливла до кімнати.
Свекруха мала такий вигляд, наче збиралася не на переїзд, а на прийом у дорогому ресторані. Бездоганна зачіска, строгий костюм, перлова нитка на шиї. Вона зміряла Оксану поблажливим поглядом, у якому без слів читалося: «Ну що, і це проковтнеш?».
— Доброго дня, Оксаночко, — Людмила Сергіївна милостиво кивнула, пройшла повз невістку й провела пальцем по гладкій поверхні нового комода, перевіряючи, чи немає пилу. — Дизайн, звісно, трохи вульгарний. Оці персикові стіни… як у дешевому дитсадку. Але нічого, Дмитрик пообіцяв, що з часом ви перефарбуєте спальню в благородний оливковий. Я вже й штори придивилася.
Свекруха й невістка. Вічне протистояння, про яке вигадано тисячі жартів. Та Оксані зараз було зовсім не до сміху. Три роки. Цілих три роки вона намагалася стати для цієї жінки хорошою, майже рідною. Три роки ковтала її їдкі зауваження про те, що суп недостатньо наваристий, а Дмитрові сорочки випрасувані не так, як належить.
«Ти, Оксаночко, дівчина сучасна, кар’єристка. А сім’я — це передусім затишок. От я свого часу…» — саме так Людмила Сергіївна починала майже кожну їхню зустріч. І Оксана мовчала. Вона щиро вірила: якщо не сваритися, якщо проявляти повагу до старших, то колись ця крига таки розтане. Хіба нормальна невістка не прагне миру в родині? Вона так боялася зруйнувати крихку гармонію, що сама, добровільно, стирала власні межі й дозволяла свекрусі раз по раз вдиратися в їхнє життя із нескінченними порадами, перевірками та повчаннями.
Але це? Оселитися в чужій квартирі, навіть не запитавши дозволу в власниці, і з порога почати критикувати стіни? Це вже було не просто порушення особистих меж. Це скидалося на справжнє захоплення території.
— Людмило Сергіївно, — Оксана насилу проковтнула клубок, що підступив до горла. Голос зрадницьки тремтів, однак вона змусила себе випростатися. — Я не зовсім розумію… З чого ви вирішили, що житимете тут? Ми з Дмитром цього не обговорювали.
Свекруха різко застигла на місці, ніби перед нею раптом виросла невидима стіна. Її тонкі, підфарбовані губи стиснулися в сувору пряму лінію. Вона повільно повернула голову до сина.
— Дмитре? Мені не почулося? Твоя дружина щойно виганяє рідну матір на вулицю? — у її голосі задзвеніли відточені нотки показної трагедії.
Дмитро спалахнув миттєво. Його обличчя вкрилося червоними плямами, а пальці самі собою стиснулися в кулаки.