— Оксано! Ти взагалі чуєш, що кажеш?! — він різко подався до дружини, нависнувши над нею всією своєю постаттю. — Як ти смієш так розмовляти з моєю матір’ю?
— Я ставлю цілком логічне запитання, Дмитре, — відповіла Оксана, змусивши себе не відступити ні на крок. — Це житло належить мені. Пів року я вкладала сюди власні заощадження, робила ремонт, шукала майстрів, купувала матеріали. Ти навіть пальцем не ворухнув. А тепер просто привозиш сюди свою маму, віддаєш їй найкращу кімнату, а мої дорогі серцю речі, — вона кивнула на чорний мішок, — збираєшся винести на смітник?
— Власні заощадження?! — Дмитро обурено розвів руками, ніби почув щось неймовірне. — Ми одружені, якщо ти забула! У нас спільна родина й спільні гроші! Те, що ти там десь відкладала, — це не тільки твоє, а наше. А квартира… та яка різниця, на чиє ім’я оформлені ті папери? Ми чоловік і дружина! Ми одна сім’я! Рідні люди мають триматися разом і підтримувати одне одного!
— Рідні? — Оксана гірко всміхнулася. — Коли мені бракувало грошей на бригаду ремонтників, ти заявив, що твоя зарплата йде на особисті «чоловічі потреби». Коли я просила приїхати й допомогти поклеїти шпалери, у тебе раптом був турнір із друзями. То де тоді була твоя така згуртована сім’я?
— Не смій дорікати Дмитрові грошима! — у розмову миттєво втрутилася Людмила Сергіївна, гордовито піднявши підборіддя. — Він чоловік, годувальник, він мислить масштабно! А ти вчепилася у свої шпалери й не бачиш нічого далі власного носа. Дріб’язкова, корислива жінка! Я давно казала синові, що ти йому не пара. Ні виховання, ні поваги до родинних звичаїв. У порядних сім’ях старших шанують і віддають їм найкраще!
— Ви не безпорадна стара людина, Людмило Сергіївно. Вам лише п’ятдесят вісім, ви працюєте й чудово почуваєтеся, — спокійно відказала Оксана, хоча всередині в неї вже розгорався пекучий вогонь образи й несправедливості. — До того ж у вас є власна двокімнатна квартира. Навіщо вам переїжджати сюди?
Після цих слів кімнату накрила густа, важка тиша. Дмитро заметушився поглядом, почав переступати з ноги на ногу. Він кинув на матір запитальний погляд, ніби сподівався, що вона підкаже, як виплутатися, але Людмила Сергіївна лише зневажливо відвернулася до вікна.
— Та чого ти вчепилася в ту квартиру на околиці? — нарешті видавив із себе Дмитро, намагаючись говорити недбало, хоча голос зрадницьки зривався. — Ми її здали.
— Що ви зробили? — Оксана навіть не одразу повірила почутому.
— Здали! В оренду! Людям! — гаркнув він, переходячи в наступ, наче це могло виправдати його. — Учора підписали договір. Гроші взяли наперед за пів року.
— І де ці гроші? — крижаним тоном запитала Оксана. У її голові вже почали складатися частини цієї огидної схеми.
Дмитро відвів очі й удав, ніби уважно розглядає власні нігті.
— Ну… я ж давно хотів змінити машину. Моя вже сиплеться, постійно щось ламається. А тут така нагода. Мама сама запропонувала. Сказала: «Сину, навіщо квартирі стояти без діла? Я переїду до вас, місця вистачає, а ти купиш нормальне авто, щоб дружину возити». Бачиш? Вона про нас обох думає. Про нашу безпеку. А ти тільки про себе!
Оксана дивилася на чоловіка й ніби бачила його вперше. А точніше — саме тепер нарешті розгледіла справжнім. Усі ці три роки вона виправдовувала його лінощі тим, що він «шукає себе». Його скупість називала ощадливістю. Його залежність від маминого слова вважала добрим вихованням. Навіть отруйну атмосферу в їхньому шлюбі приймала за щось буденне, переконуючи себе, що ідеальних родин не існує.
Та зараз перед нею стояв не коханий чоловік, а розпещений, інфантильний егоїст. Разом зі своєю владною матір’ю він уже розписав її життя, розпорядився її домом і навіть не вважав за потрібне повідомити її про це.
«Тобто я маю тулитися в маленькій спальні, щодня вислуховувати причіпки свекрухи, мити за ними посуд, бо я ж “жінка й повинна”, а він тим часом їздитиме на новенькій машині, купленій за оренду маминої квартири, поки його мама з комфортом житиме на моїх квадратних метрах?» — ця думка спалахнула в Оксаниній голові яскраво й нещадно, висвітивши всю потворність їхнього шлюбу. Останній шматок ілюзій упав на місце. Три роки самообману розсипалися на дрібні уламки, як кришталь від бабусиного годинника.
— Отже, слухайте уважно, — промовила Оксана. Її голос більше не тремтів. Він став рівним і твердим, мов сталь. — Вантажники ще не поїхали?
— Вони внизу. Чекають, коли ми доплатимо за підйом на поверх, — розгублено кліпаючи, відповів Дмитро. Він явно ще не збагнув, що саме змінилося в її тоні.
— Чудово. Спускайся й скажи їм, щоб поверталися. Нехай забирають усі ці коробки назад.
Людмила Сергіївна різко обернулася. В її очах спалахнула лють.
— Що ти сказала, дівчисько?! Ти наважуєшся мене виганяти?
— Виганяють із власного дому, Людмило Сергіївно. А це — мій дім. І я вас сюди не запрошувала, — Оксана зробила крок до свекрухи й подивилася їй просто в очі. Увесь страх здатися «поганою», уся боязнь скандалу зникли без сліду. — Маєте пів години, щоб зібрати речі й залишити мою власність. Бач, мої шпалери їй не до смаку…
— Дмитре! Ти це чуєш?! — вереснула Людмила Сергіївна, театрально хапаючись за серце, хоча про жодні проблеми з кардіологією ніколи не йшлося. — Твоя ненормальна дружина мені хамить! Негайно вистав її звідси! Це тепер наш дім!
— Оксано, ти вже переходиш межу! — Дмитро загрозливо посунув на неї. — Вибачайся перед мамою. Негайно. Інакше я за себе не відповідаю.
Оксана навіть не здригнулася. Вона дістала з кишені телефон і спокійно набрала 112.
— Ти що робиш? — Дмитро осікся, а вся його войовнича поза вмить зів’яла.
— Викликаю поліцію, — холодно відповіла Оксана, не відводячи від нього погляду. — Повідомлю про незаконне проникнення сторонніх осіб у приватне житло. Документи я теж покажу.