— Свідоцтво про право власності лежить у мене в сумці, — продовжила вона рівним голосом. — Штамп у паспорті не дає тобі дозволу заселяти сюди цілий гурт родичів без моєї письмової згоди. А тим паче ця квартира дісталася мені у спадок, тож під час розлучення вона не ділиться.
Слово «розлучення» ніби вибухнуло посеред кімнати.
І Дмитро, і Людмила Сергіївна завмерли. Вони дивилися на Оксану так, наче вперше її побачили. У їхніх очах читався щирий переляк: від тихої, поступливої жінки, яка три роки ковтала образи й не сперечалася, такого спротиву вони точно не чекали.
— Розлучення? — ледь вимовив Дмитро, і губи в нього затремтіли. Уся його зверхність зникла за мить. До нього нарешті дійшло, що безкоштовне житло, зручне життя й омріяна нова машина можуть вислизнути просто з-під носа. — Оксаночко, ну навіщо ти одразу так? Навіщо ці погрози поліцією? Ми ж можемо нормально поговорити… Мама просто хоче пожити з нами. Невже тобі шкода? Ми ж родина!
— Родина тримається на повазі. А ви поводитеся так, ніби мене тут узагалі немає, — Оксана опустила телефон, але виклик не скинула. — Ви вирішили, що я — зручний додаток до цієї квартири. Ти мене зрадив, Дмитре. Дозволив своїй матері розпоряджатися в моєму домі, викинув речі людини, яка була мені дорогою, і навіть не спромігся запитати, що я про це думаю. Ви обоє звикли тиснути, вимагати й брати чуже, прикриваючись словами про сім’ю. Для вас існують лише ваші бажання.
Людмила Сергіївна швидко збагнула, що сльози й крики цього разу не допоможуть. Її обличчя вмить змінилося: замість ображеної жертви вона спробувала зіграти мудру, поблажливу жінку.
— Анечко… ой, Оксаночко, дитинко, ти просто виснажилася після ремонту, — заговорила вона солодким голосом. — Нерви, втома, усе зрозуміло. Давай зараз сядемо, вип’ємо чаю. Я ж твої улюблені пиріжки спекла. Обговоримо ці твої межі, якщо вже для тебе це така болюча тема…
— Мої межі, Людмило Сергіївно, починаються за цими дверима і тут же закінчуються для всіх, кого я не запрошувала, — різко перебила її Оксана. — Час пішов. У вас залишилося двадцять вісім хвилин. Якщо за пів години квартира не буде звільнена, я натисну кнопку виклику. І повірте, я здійму такий галас, що всі ваші нові наймачі дізнаються, яка ви чудова орендодавиця. А заразом подзвоню вашій улюбленій доньці, моїй дорогій зовицi, й розповім, як її мама на старість залишилася без житла через жадібність сина.
Згадка про доньку стала ударом у найболючіше місце. Сестра Дмитра жила заможно, але була надзвичайно ощадлива й сувора в оцінках. Людмила Сергіївна завжди побоювалася її осуду й старанно підтримувала перед нею образ ідеальної матері-страдниці.
Обличчя свекрухи посіріло. Вона стиснула губи, мовчки розвернулася й попрямувала до коробок.
— Мамо, ти куди? — розгублено вигукнув Дмитро, кинувшись за нею. — Мамо, не йди! Ми її примусимо!
— Замовкни, дурню! — люто прошипіла Людмила Сергіївна, запихаючи свій кришталь назад у коробку. — Розвів тут балачки! Чоловік, називається! Власну дружину на місце поставити не здатен! Іди вантажників шукай, поки вона справді поліцію не викликала. Ганьба, а не син!
Наступну годину Оксана провела на підвіконні, дивлячись у вікно. Вона більше не сказала жодного слова. Просто спостерігала, як двоє дорослих людей, сердито шиплячи одне на одного, метушливо виносять назад у під’їзд свої речі. Дмитро кілька разів намагався заговорити з нею: скиглив, що доведеться повертати гроші наймачам, а він уже переказав їх в автосалон як завдаток. Потім тиснув на жалість, дорікав їй черствістю, обіцяв, що мама поживе зовсім недовго — лише до весни.
Оксана мовчала. Її обличчя залишалося спокійним і відстороненим. Рішення визріло остаточно, твердо й ясно, і жодні прохання вже не могли його змінити.
Нарешті остання коробка зникла за порогом. Дмитро затримався у дверях. Вигляд у нього був жалюгідний: зім’ятий, розгублений, наче з нього за одну годину витягли всю пиху.
— Ти ще пошкодуєш, Оксано, — процідив він крізь зуби. — Залишишся сама. З таким характером ти нікому не будеш потрібна. Нормальна невістка завжди знаходить спільну мову зі свекрухою. А ти просто не вмієш любити.
— Поклади ключі на тумбочку, — спокійно відповіла вона, навіть не повернувши голови.
— Не дочекаєшся! Я ще приїду по свої речі! — гаркнув Дмитро й грюкнув дверима так, що у вікнах задзвеніло скло.
Її особисті межі були відвойовані. Та попереду чекало велике прибирання — не тільки в квартирі, а й у власному житті.
Оксана злізла з підвіконня. Передусім вона підійшла до сміттєвого мішка, який так і залишився посеред кімнати. Обережно, майже з ніжністю, ніби діставала звідти поранене кошеня, вона витягла бабусин годинник. Кришталеве скло було розбите, зате мідний корпус і далі тьмяно виблискував шляхетним блиском, як багато років тому. Стрілки застигли.
Вона притиснула холодний метал до грудей — і раптом відчула, як по щоках потекли сльози. То були не сльози розпачу, а сльози неймовірного полегшення. Нарешті прорвало греблю, що стримувала її емоції всі ці довгі три роки. Вона плакала за тією наївною дівчиною, яка вірила, що любов можна заслужити слухняністю. За часом, витраченим на обслуговування чужого егоїзму.
Наступного дня Оксана насамперед викликала майстра із замків. Гудіння дриля, що висвердлював стару серцевину, прозвучало для неї краще за будь-яку музику. Потім вона зібрала всі скромні пожитки Дмитра, які залишилися в квартирі — переважно старі кросівки та кілька толстовок, — склала їх у дешеві картаті сумки й відправила кур’єром на адресу Людмили Сергіївни.
Третім пунктом у її новому списку був візит до адвоката, який спеціалізувався на розлученнях.
Судова тяганина розтягнулася на кілька місяців. Дмитро, підбурюваний ображеною матір’ю, намагався відсудити в Оксани хоча б частину коштів, витрачених нею на ремонт, доводячи, що це нібито були «спільно нажиті гроші». На засіданнях з’являлася й Людмила Сергіївна.