— Ти взагалі розумієш, що кажеш, Остапе? — її голос став холодним і різким. — Я пустила тебе до своєї квартири не для того, щоб у перший же день вислуховувати прохання про гроші для твоєї мами. Ти обіцяв мені спокій, турботу, нормальне життя поруч із чоловіком, який знає, чого хоче. А натомість одразу пропонуєш мені оплачувати забаганки Світлани Миколаївни? Мої заощадження — це мої заощадження. Твоя мати — це твоя відповідальність. Якщо вона роками звикла зручно вмощуватися на шиї у твоєї колишньої дружини, то нехай не думає, що тепер пересяде на мою.
Остап лише розгублено кліпав очима, не знаходячи слів. Для нього це було настільки незвично, що він на мить навіть розгубився. Усі подібні питання раніше непомітно й без зайвого галасу закривала Наталія. Саме Наталія завжди десь діставала потрібну суму, знаходила правильні слова, уміла погасити сварку ще до того, як вона розгориться, і заспокоїти Світлану Миколаївну. Роксолана ж виявилася зовсім іншою. Вона не збиралася плутати власний комфорт із чужими клопотами й дуже чітко проводила межу між своїм життям та проблемами інших людей.
— Але ж, Роксолано… це моя мама, — невпевнено пробурмотів він. — Робітники мають приїхати вже завтра. Що я їй скажу?
— Скажи, щоб скасовувала робітників, — відрубала Роксолана й підвелася з крісла, даючи зрозуміти, що розмова для неї завершена. — І ще передай, щоб більше не телефонувала на мій особистий номер. Я не маю наміру слухати її претензії та скарги. Якщо ти не здатен захистити мене від втручання своїх родичів, тоді нам із тобою доведеться серйозно подумати, у якому форматі ми взагалі далі спілкуємося.
Остап залишився сидіти на дивані, ніби з нього раптом вибили опору. Уява про красиве, легке й безтурботне життя поруч із молодою ефектною жінкою вперше дала помітну тріщину.
Наступного дня Світлана Миколаївна, так і не додзвонившись ні до Наталії, ні до власного сина, вирішила діяти старим, добре випробуваним способом — влаштувати сцену на людях. Вона приїхала просто до Центру надання адміністративних послуг, де працювала Наталія.
У великій світлій залі було людно. Відвідувачі чекали своєї черги, хтось переглядав документи, хтось стежив за табло з номерами. Раптом вхідні двері гучно відчинилися, і всередину рішучою ходою зайшла Світлана Миколаївна. Не зупиняючись і не озираючись, вона попрямувала до стійки адміністратора, за якою Наталія саме спокійно пояснювала літньому чоловікові порядок оформлення пенсійної картки.
— Наталіє! — голосно, майже на всю залу, вигукнула колишня свекруха, миттєво привернувши до себе десятки поглядів. — Чому ти не береш слухавку? Вирішила, що можеш просто так викреслити мене зі свого життя?
Наталія чемно усміхнулася відвідувачу, тихо попросила його зачекати кілька хвилин і лише тоді повернулася до Світлани Миколаївни. Обличчя її залишалося спокійним і стриманим, хоча всередині все неприємно стиснулося.
— Добрий день, Світлано Миколаївно, — промовила вона рівним діловим тоном. — У мене робочий час. Якщо вам потрібно оформити документи, будь ласка, візьміть талон у терміналі. Якщо ж ви прийшли з особистими питаннями, прошу залишити приміщення. Ви заважаєте роботі установи.
— Документи?! — обурено перепитала Світлана Миколаївна, ще більше підвищивши голос. — У мене на дачі люди стоять, роботу чекають, а грошей немає! А ти тут сидиш із кам’яним обличчям! Ти повинна була переказати мені ці сорок п’ять тисяч! Дванадцять років я тебе терпіла, наставляла, учила, як жити, а ти після першої ж сварки з чоловіком вирішила відігратися на бідній літній жінці!
У залі запала така тиша, що стало чути шелест паперів. Відвідувачі вже не приховували цікавості й уважно стежили за сценою, яка розгорталася просто перед ними.
Наталія не відвела очей. Вона дивилася прямо на жінку, котра стільки років уміло смикала її за почуття провини, прикриваючись гучними словами про родину, обов’язок і вдячність.
— Світлано Миколаївно, — голос Наталії пролунав спокійно, чітко й достатньо голосно, щоб її почули всі навколо.