Оксана перевела погляд на Андрія. У її очах читалося мовчазне: «Бачиш? Ось про це я й говорила».
Наталія Іванівна вже зайшла на кухню, тримаючи в руках важку торбу, з якої виглядали пакунки з їжею.
— Андрійку, я тобі борщу наварила, принесла гаряченького. А то Оксана, мабуть, уже й забула, як чоловіка годувати треба. І картопельки з м’ясом поклала. Ти ж знаєш, як любиш мою картоплю.
Оксана відчула, як щоки в неї спалахнули. Кожен прихід свекрухи починався ніби з турботи, але в тій турботі завжди ховалися дрібні, болючі шпильки.
— Дякую, Наталіє Іванівно, але я й сама готую для свого чоловіка, — стримано відповіла вона.
— Та звісно, звісно, — відмахнулася свекруха. — Але мамина їжа завжди корисніша. Правда ж, Андрійку?
Андрій сидів, мов на голках. Він відчував, як між двома жінками натягується невидима струна, і не міг підібрати слів, щоб нікого не образити.
— Мамо, дякую, але тобі не треба було спеціально йти…
— Ой, не вигадуй! Мені ж не важко. Я поруч живу. До речі, Оксано, я помітила, що у ванній плитка відстала. Андрієві треба буде на вихідних полагодити.
Оксана стиснула пальці в кулаки. Виходить, Наталія Іванівна не просто занесла їжу. Вона ще й устигла оглянути квартиру.
— Наталіє Іванівно, а коли саме ви побачили ту плитку у ванній? — повільно запитала вона.
— Та… зранку зазирнула, — трохи зніяковіло відповіла свекруха. — Хотіла подивитися, як Андрій спить. Він учора такий зморений був. Ну й дорогою у ванну глянула.
— Дорогою куди? — голос Оксани став холоднішим.
Наталія Іванівна на мить замовкла, розгублено кліпнувши очима.
— Та яка різниця… Не в цьому ж річ. Головне, що плитку треба приклеїти.
Оксана підвелася. Її терпіння, яке вона так довго збирала по крихтах, нарешті урвалося.
— Наталіє Іванівно, вам справді не здається дивним, що ви зранку заходите до чужої квартири й оглядаєте всі кімнати?
— До якої ще чужої? — обурено вигукнула свекруха. — Це квартира мого сина!
— Це квартира вашого сина і його дружини! — твердо сказала Оксана. — І ми маємо право на особистий простір.
— Оксано… — Андрій спробував втрутитися, але вона вже не могла зупинитися.
— Ні, Андрію. Досить. Я надто довго мовчала. Наталіє Іванівно, я дуже прошу: поверніть нам ключі від нашої квартири.
У кухні запала така тиша, що було чути, як гуде холодильник. Свекруха спершу зблідла, а тоді її обличчя налилося червоністю.
— Що?! Ви вимагаєте, щоб я віддала ключі від квартири власного сина?
— Я прошу лише одного: поважати наші межі, — Оксана говорила рівно, хоч усередині все тремтіло. — Якщо хочете прийти, зателефонуйте заздалегідь. У нормальних сім’ях це звичайна річ.
— Може, десь і звичайна, але не в нас! — Наталія Іванівна різко повернулася до сина. — Андрію! Ти дозволиш цій… цій невістці виганяти твою рідну матір із твого дому?
Усі погляди вп’ялися в Андрія. Він сидів, опустивши голову, і мовчав. Це була, мабуть, найважча мить у його житті. З одного боку — мати, яка після розлучення піднімала його сама. З іншого — дружина, яку він кохав і яка, як він чудово розумів, мала рацію.
— Мамо… — нарешті тихо озвався він. — Можливо, Оксана права. Нам справді потрібно трохи більше… власного простору.
Наталія Іванівна подивилася на нього так, ніби він щойно зрадив її.
— Ти… ти тепер на її боці?
— Я ні на чиєму боці, мамо, — Андрій говорив обережно, але вже впевненіше. — Просто чоловік і дружина мають будувати своє життя самостійно.
Свекруха повільно опустилася на стілець. По її щоках покотилися сльози.
— То я вам більше не потрібна. Отже, тепер я для вас чужа.
Оксану боляче кольнуло співчуття. Вона не хотіла доводити літню жінку до сліз. Але відступати вже було не можна.
— Наталіє Іванівно, ви не чужа. Ви Андрієва мама. Але в кожної людини має бути своє місце й свої межі.
— Які ще межі? — схлипнула свекруха.
