Оксана залишилася в тиші.
Вона перекрила газ, повільно сіла на табурет і затулила обличчя долонями. Сльози так і не з’явилися. Усередині була лише важка, ніби свинцем налита втома, і порожнеча, що повільно розповзалася під ребрами. Перевірка. Він вирішив перевірити її вірність — ціною у вісімсот тисяч гривень.
Так вона просиділа майже годину. За вікном густішали сутінки, і кухня поступово тонула в холодних сірих відтінках. Підвівшись, Оксана не стала вмикати світло. Вона мовчки пройшлася квартирою. У передпокої стояли його дорогі шкіряні туфлі, куплені місяць тому, коли Андрій пояснював, що на роботі в нього суворий дрескод. У ванній, на полиці, тіснилися його закордонні лосьйони після гоління — ті самі, які вони взяли під час спільного походу до супермаркету й оплатили з її зарплатної картки. У спальні, на тумбочці, лежав чек з автосервісу на чималу суму: він саме міняв гуму на своїй машині.
Оксана підійшла до вікна й притулилася чолом до холодної шибки. Унизу проспектом поспішали автомобілі, ліхтарі розливали жовтаве світло, люди квапилися додому — до своїх рідних, у свої родини. А в неї, як з’ясувалося, родини й не було. Був чоловік, якому просто зручно жилося поруч із нею, тепло й безпечно під її крилом, доки не настав момент витрусити з неї останні заощадження.
Ніч минула без сну. Оксана лежала на широкому ліжку, яке раптом стало порожнім і чужим, і слухала рівне цокання настінного годинника. Андрій не повернувся ні ввечері, ні серед ночі. Найімовірніше, подався до сина або до когось із приятелів, аби розповісти, яка в нього бездушна, корислива дружина.
Вранці рішення прийшло само. Без мук, без сумнівів, без гарячкового бажання помститися. Воно було чітке, холодне й остаточне. Наче медичний висновок: хвороба зайшла надто далеко, лікування більше не допоможе, залишається тільки відрізати.
Оксана зварила собі міцну каву. Потім дістала з антресолей дві великі пластикові валізи й простору спортивну сумку. Розклавши все це на ліжку в спальні, вона спокійно, майже педантично почала збирати речі Андрія.
Сорочки вона складала обережно, попередньо застібаючи ґудзики, щоб не зім’ялися комірці. Краватки згортала рівними рулонами. На дно валіз клала важкі светри й джинси. У спортивну сумку вирушили кросівки, туфлі, домашні капці. Із ванної полиці зникли всі його баночки, бритви, флакони та дрібні чоловічі засоби. Вона навіть не забула про крем для взуття й запасні щітки, що лежали в шафці в коридорі.
Скандалу Оксана влаштовувати не збиралася. Виставити його валізи — ось найспокійніше й найправильніше з усіх можливих рішень. Коли все було спаковано, вона викотила багаж у коридор, ближче до вхідних дверей. Поруч поклала ключі від квартири — ті самі, які Андрій за звичкою залишив на столику біля дзеркала, йдучи в нападі люті, бо був упевнений, що потім просто повернеться.
Близько полудня в замку клацнув ключ. Андрій зайшов у передпокій. Від нього тягнуло несвіжим тютюном і вчорашнім перегаром. Мабуть, залив своє «горе» з друзями. Він скинув черевики, підняв голову — і завмер. Просто перед ним височіла барикада з валіз і сумок.
Спершу на його обличчі промайнуло нерозуміння. Потім — здивування. А за мить губи скривилися в поблажливій усмішці. Він кинув ключі на тумбочку й схрестив руки на грудях.
— Це що за дитячі вистави, Оксаночко? — протягнув він. — Вирішила погратися в скривджену дівчинку? Надумала драму на рівному місці. Заспокойся й розбери речі. Учора я перегнув, визнаю. Нерви здали. Давай поговоримо нормально. Я вже знайшов інший варіант, як розв’язати проблему з Максимом.
Оксана вийшла з кухні. На ній були звичайні домашні штани й м’який в’язаний кардиган. Виглядала вона на диво спокійною.
— Нам більше нічого обговорювати, Андрію, — сказала вона рівним, майже безбарвним голосом. — Я зібрала всі твої речі. Перевіриш. Якщо щось забула, скажеш — надішлю кур’єром.
Усмішка повільно сповзла з його обличчя. Нарешті до нього дійшло: це не вистава.
— Ти при своєму розумі? — Він зробив крок уперед, але вперся в валізу. — Через те, що я просто попросив про це?