Він пройшовся кімнатами, провів долонею по стінах, кілька разів відчинив і зачинив двері у ванній.
— Нерівно поклали. Я б інакше зробив.
Жодного слова про те, що все це шукала, замовляла й контролювала я. Жодного запитання, у скільки обійшовся ремонт. Лише одне: криво.
Я тоді змовчала. Хоча мала відповісти. Але поряд стояв Максим і знову тер собі шию, тому я проковтнула й це.
Перелом стався у двадцять першому році. П’ять років тому.
То був день народження Софії. Їй виповнювалося три. Я зробила вдома невеличке свято: кульки, торт, три подружки з садочка. Покликали Олександра Михайловича й Оксану — його доньку, мою зовицю.
Оксана молодша за Максима на два роки, їй тепер сорок. Працює у батьковій фірмі, в бухгалтерії. Заміж не вийшла. Живе майже поруч, через два будинки від Олександра Михайловича. Для неї кожне батькове слово — як наказ.
Приїхали вони разом. Олександр Михайлович вручив Софії плюшевого зайця завбільшки майже пів метра. Оксана принесла розмальовку. Усі сіли за стіл.
Випили за іменинницю. А потім Олександр Михайлович повернувся до Максима — при Оксані, при мені, при трирічних дітях, які, щоправда, вже повтікали до кімнати.
— Максиме, ти ж один за всіх тягнеш. Дружина в тебе на роботі чаї ганяє, а ти з ранку до вечора на об’єктах.
Я відсунула тарілку.
— Олександре Михайловичу, я працюю одинадцять років. Повну зміну. П’ять днів на тиждень.
Він глянув на мене поверх окулярів.
— І що з того? Лаборант — це робота? Пробірки мити?
Оксана пирхнула. Максим опустив очі в тарілку.
— Я не мию пробірки. Я відповідаю за контроль якості продукції. Протоколи, аналізи, журнали. Щодня по вісім годин.
— Вісім годин, — сухо повторив свекор. — А Максим по дванадцять на майданчику стоїть. У багнюці, на холоді.
— Максим за це отримує зарплату, — сказала я. — Так само, як і я.
Олександр Михайлович двічі постукав перснем по столу.
— Зарплату. Від мене. Це я йому плачу. А тобі хто платить? Завод? Та завод тобі копійки дає, а живеш ти в моїй квартирі.
— У квартирі Максима, — поправила я. — Яку ви йому подарували. Чотирнадцять років тому.
— От саме. Подарував. Я. А ти прийшла на готове.
Я хотіла нагадати про ремонт. Про сімсот вісімдесят тисяч. Про те, що плитку у ванну вибирала я, бригаду шукала я, щовечора після зміни приїжджала перевіряти роботу, а потім ще годувала двох дітей і вкладала їх спати.
Та Максим підвів голову й тихо кинув:
— Досить. Обоє.
Наче винні були ми обоє. Наче я теж сказала щось зайве.
Олександр Михайлович допив чай і за двадцять хвилин пішов. У передпокої обійняв Максима, поплескав його по плечу. На мене навіть не глянув.
Оксана трохи затрималася. Я почула, як на сходовому майданчику вона прошепотіла батькові:
— От бачиш, вона тобі хамить. Ще й огризається.
Я стояла в коридорі й тримала в руках того плюшевого зайця, якого Софія вже встигла кинути під вішалку.
Того вечора я сказала Максимові:
— Поговори з батьком. Так більше не можна.
Максим лежав на дивані й гортав телефон.
— Наталю, я поговорю. Але ти ж розумієш: він нам квартиру дав. Він мені роботу дав. Що я маю йому сказати?
— Що я не нахлібниця.
— Він так не думає. Просто говорить. Не бери близько до серця.
Я й не брала.
П’ять років не брала. На кожному святі звучала та сама платівка. Новий рік: «Максим у нас годувальник». Восьме березня: «Наталю, коли вже навчишся готувати?» День народження Дмитра: «Хлопець має бачити, як чоловік працює, а не як мамка на заводі в пробірки заглядає». Три-чотири рази на рік. Щонайменше.
А я мовчала, бо Максим просив. Бо діти любили діда: він дарував подарунки, катав їх машиною, Дмитра називав «бійцем», а Софію — «зайчиком». І ще тому, що квартира була оформлена на Максима. Дарча. Якщо розлучимося, я піду ні з чим. Я це добре розуміла. І саме це мене тримало.
Та після кожної такої вечері я поверталася додому й хвилин двадцять сиділа у ванній. Просто сиділа на бортику. Дивилася на плитку, яку сама вибрала, і рахувала подумки. Одинадцять років. П’ятсот сорок місячних змін. Тисячі протоколів. Сімсот вісімдесят тисяч за ремонт. Вісімнадцять тисяч щомісяця — гуртки, секції, форма Дмитрові на дзюдо, малювання для Софії. Усе — з моєї зарплати.
А у відповідь — «живе за наш рахунок».
Ювілей Олександра Михайловича запланували на квітень двадцять шостого. Шістдесят п’ять років. Святкувати він захотів удома. На п’ятдесят п’ять гостей.
— Накриємо столи просто в квартирі, — оголосив він Максимові. — Оксана допоможе. І Наталія хай готує.
Максим переказав це мені. Я одразу уявила: п’ятдесят п’ять людей, трикімнатна квартира, їжа на всіх. Три дні біля плити. Салати мисками, гаряче в каструлях, гори посуду, прибирання до й після.
— Максиме, для такої кількості людей потрібен ресторан. Удома це нереально.
— Наталю, батько хоче вдома.
— Батько хоче, щоб я три дні безкоштовно стояла біля плити.
Максим зітхнув і знову потер шию.
Я обдзвонила п’ять ресторанів. Знайшла нормальний варіант: банкетна зала на шістдесят місць, меню по сім тисяч шістсот гривень з людини. Разом — чотириста вісімнадцять тисяч. Плюс оформлення й музика — ще тридцять дві. У підсумку чотириста п’ятдесят тисяч.
Я прийшла до Олександра Михайловича з розрахунками. Показала меню, залу, фотографії.
— Гарно, — сказав він. — Дорого.
— Ювілей буває раз у житті.