— Шістдесят п’ять — тим паче.
Він підвів на мене очі.
— Ну, звісно. Тобі аби тільки біля плити не стояти. Чужими руками все зробити — це ти вмієш.
Я промовчала. Просто внесла оплату. Ми з Максимом поділили суму: двісті тисяч пішло з моєї картки, сто п’ятдесят — з його. Олександр Михайлович додав сто тисяч. Рівно сто. На власний ювілей.
Підтвердження переказу я зберегла. Двісті тисяч гривень. Двадцятого березня, о 14:07. Отримувач — ресторан «Березовий гай».
За три дні до свята подзвонила Оксана.
— Наталю, тато дуже нервується. Ти його образила цим рестораном.
— Чим саме?
— Він хотів по-родинному. Удома. А ти одразу ресторан. Наче тобі просто лінь.
Я стояла на кухні. Софія сиділа за столом над зошитами й гризла кінчик олівця.
— Оксано, там буде п’ятдесят п’ять людей. Я працюю п’ять днів на тиждень. Коли, по-твоєму, я мала б усе це готувати?
— Ну, я ж могла б допомогти.
За чотирнадцять років Оксана жодного разу не запропонувала допомоги. Ні з їжею, ні з дітьми, ні з побутом. Узагалі ні з чим.
— Ресторан уже оплачено, — сказала я. — Побачимось у суботу.
Я завершила розмову. Софія відірвалася від зошита й подивилася на мене.
— Мам, а чому тітка Оксана така сердита?
— Вона не сердита, Софійко. Просто хвилюється за дідуся.
— А-а, — протягнула донька й знову схилилася над прикладами.
Я поклала телефон на стільницю. Усередині стало порожньо й глухо, як у лабораторії після п’ятої вечора: усі вже розійшлися, і тільки витяжка рівно гуде в тиші.
Субота. Дванадцяте квітня. Ресторан «Березовий гай».
Зала справді мала гарний вигляд: великі панорамні вікна, за склом — берези, на столах — білі скатертини. Я приїхала за дві години до початку, щоб перевірити розсадку, меню й сервірування. Адміністраторка уточнила:
— Ви від Олександра Михайловича?
Я кивнула. Вона зробила позначку у списку.
Ближче до шостої почали з’їжджатися гості. Колеги Олександра Михайловича з будівельного бізнесу, сусіди, давні приятелі — гучні чоловіки в піджаках, їхні дружини з укладками. Родичі теж підтягнулися: двоюрідний брат із Полтави, тітка з Черкас. Оксана прийшла в синій сукні й сережках-крапельках. Максим був у новому костюмі; сорочку до нього підбирала я, але він цього навіть не помітив.
Олександр Михайлович з’явився останнім. Біла сорочка, чорний піджак, на мізинці — перстень, що блищав у ресторанному світлі. Щойно він зайшов, зала вибухнула оплесками. Іменинник!
Усі розсілися. Тости пішли один за одним. Спершу говорив брат. Потім — Оксана. Третім піднявся старий товариш і згадав, як вони в дев’яності починали будівельну справу «з двох лопат і старенької вантажівки».
Я сиділа між Максимом і незнайомою жінкою — дружиною когось із його колег. Вона назвалася Марією й майже одразу запитала:
— А ви ким доводитеся ювілярові?
— Невістка, — відповіла я.
Вона схвально кивнула.
— Вам пощастило зі свекром. Кажуть, він чоловік щедрий.
Я усміхнулася й під столом стиснула серветку в кулаці.
До дев’ятої вечора гості вже добряче розігрілися. Ведучий передав мікрофон Олександрові Михайловичу — для слова у відповідь. У залі вмить стало тихіше.
Він підвівся. Розправив плечі. Олександр Михайлович був високий, масивний, ширший за більшість чоловіків у залі. Голос мав густий, владний. Таким голосом не перебивають.
— Дякую всім, — почав він. — Дякую, що приїхали. Шістдесят п’ять — це серйозна межа. Не просто дата, а підсумок.
Гості закивали.
— Я збудував дім. Підняв бізнес. Виростив двох дітей. Максим у мене виконроб, права рука. Оксана в бухгалтерії, усе тримає під контролем. Синові я дав квартиру. Дав роботу. Забезпечив родину.
Він зробив паузу й повернувся в мій бік. Перстень тихо дзвякнув об келих.
— І хочу випити за мою невістку Наталію. За жінку, яка живе за наш рахунок.
Спочатку запала тиша. Потім хтось пирснув. З дальнього краю столу долинуло:
— Оце батько видає!
Марія поруч зі мною відвернулася, ніби нічого не почула.
Олександр Михайлович голосно розсміявся. Широко, від душі. Він не жартував — він у це вірив. Справді був переконаний, що сказав щось дотепне й правильне, і що всі довкола з ним погодяться.
П’ятдесят п’ять людей підняли келихи. Хтось — просто за компанію. Хтось — бо ювілей, і сперечатися незручно. А хтось, можливо, тому що думав так само.
Максим поряд міцно стиснув виделку. На мене він не глянув. І не вимовив жодного слова.
Я дочекалася, поки всі вип’ють. Потім — поки ведучий простягне руку до мікрофона. І підвелася.
— Можна мені? — звернулася я до нього. — Лише хвилину.
Ведучий кинув погляд на Олександра Михайловича. Той знизав плечима:
— Давай, невістко, кажи тост.
Я взяла мікрофон. Він був теплий від чужих долонь.
На мене дивилися п’ятдесят п’ять облич. Серед них була моя колега Юлія з чоловіком. Вона єдина знала, скільки я заробляю і за що плачу. Юлія дивилася прямо на мене й ледь помітно кивнула.
Я вдихнула. Руки не тремтіли.
— Олександре Михайловичу, — почала я, — дякую за тост. Він був щирий. Ви справді вважаєте, що я живу вашим коштом. Я чую це вже чотирнадцять років і хочу нарешті відповісти. При всіх. Бо й ви сказали це при всіх.
Зала завмерла. Оксана прочинила рота.
— Так, ви подарували Максимові квартиру. Це правда. Двокімнатну, на п’ятому поверсі, у панельному будинку. Дякую. Це був щедрий вчинок. Але ремонт у тій квартирі — підлога, стіни, ванна, кухня — оплачувала я. Сімсот вісімдесят тисяч гривень. Із моєї зарплати. Усі чеки в мене збережені.
За столом хтось ніяково кашлянув. Олександр Михайлович уже не усміхався.